Колись у самому серці Київської області стояв старий маєток «Сонячна Долина». На його воротах працював молодий чоловік на імя Марко. Зовні його сприймали лише як бідного вартового, що важко підрізав сонце, щоб заробити на хліб. На справді ж Марко був мільярдервласник кількох успішних ІТкомпаній, який вирішив жити, як звичайний робітник, аби знайти те, чого гроші не купують справжню любов.
Втомившись від жінок, які лише чекали на його гаманці, Марко звільнився від розкішних квартир, відкинув дорогі краватки й влаштувався охоронцем на ворота маєтку, де отримував скромну зарплату, достатню лише на борщ і вареники. Робота була тяжка, а сон рідкісний гість, проте він не скаржився.
Поблизу, у невеличкому кутку, стояла маленька крамничка «Смачно», яку вела жорстка, та все ж добра Марія. Разом з донькою Олiсою та племінницею Надією вони готували просту, проте душевну їжу: каша, борщ, вареники зі сметаною і смажені гриби. Надія, залишившись без батьків, жила у Марії після того, як її дядько Павло одружив її з жорстокою дружиною, що змушувала її працювати до останньої краплі поту. Незважаючи на важку долю, Надія ніколи не скаржилася її радість була у приготуванні.
Кожного полудня Марко заходив у «Смачно», замовляв лише кашу без мяса. Спочатку Олiса вважала, що він просто не любить мяса, потім задумалась, чи йому бракує грошей. Одного дня вона підкреслила: «Чому ти ніколи не купуєш мясо?» Марко подивився в землю і шепнув: «У мене немає грошей». Її серце затримало удар, і вона, не розгубившись, тихо додала до його тарілки крихту смаженого свинячого жару. «Не розказуй нікого», прошепотіла вона. Марко з подивом підняв мясо, укусив і відчув смак, якого давно не знав.
З того часу кожен день Олiса підміняла маленький шматочок мяса до його обіду. Марко почав чекати обідньої зміни не лише заради їжі, а й заради посмішки Олiси, якої не знайти навіть у найкращих ресторанах столиці. Одного вечора, коли крамничка вже готувалась до закриття, Марко, стоячи біля воріт, з натягом сказав: «Дякую, Олiсо, за все». Вона сміялася: «То лише мясо, Марку». Він відповів: «Не мясо, а доброта». Вона підморгнула: «Ти можеш платити, коли станеш багатим вартовим». Марко засміявся, хоча в його очах блищало щось глибше радше, ніж вартовим, він ставав власником власного щастя.
Наступного дня Надія, працюючи на кухні, знову підмінила мясо, коли до крамнички зайшла її сестрапідручниця Ганна. Ганна, піднявши брову, запитала: «Кому ти це підкидаєш?». Надія, сховавши сміх, відповіла: «Для вартовика, я ж його жалко». Ганна, схвильована, крикнула: «Мамо, ти крадеш мясо!». Марія крикнула: «Ти вже давно готувала мене, Надіє, а тепер ще й мяса!». Суперечка швидко переросла у крик, і Марія, розлючена, схопила Надію, кинула її в кімнату і крикнула: «Ти будеш сплачувати за це з Чорногірським полковником».
Полковник Павло, який був дядьком Надіє і вважав її «поганою» і «непотрібною», підняв ремінь і, схоже, хотів вдарити її за крихтину мяса. Надія, стискаючи сльози, пробувала пояснити, що робила це заради Марка. Полковник крикнув: «Ти будеш вийде в шлюб з Чорногірською старостою, і я не дам тобі більше нічого». Надія, сповнена відчаю, клялася, що ніколи не зрадить Марка, і вбіжала з кімнати, щойно як могла.
Того ж вечора Марко, дізнавшись про крик у крамничці, вирішив повернутись до своєї справжньої ролі. Він повернувся до старого маєтку, одягнув чистий костюм, підняв золотий годинник і, підвізши на чорному «Mercedes», зупинився перед будинком Надії. Дядько Павло, сидячи на ганку з чашкою кави, побачив його і розплющив очі. Марко, спокійно, сказав: «Я прийшов за Надією». Дядо, розсміявшись, відповів: «Ти ж мільярдер, а я полковник. Ти ж не можеш щось змінити». Марко лише усміхнувся і сказав: «Дивимося, хто з нас справді багатий».
Полковник викликав охорону, та коли прибули поліцейські, вони впізнали Марка він був сином голови Національного антикризового комітету. Охоронці, знявши шапки, виявили, що стоять перед ними не вартовик, а багатий підприємець, який готовий віддати все, аби врятувати кохану. Дядо Павло, зрозумівши, що програв, схлив, а Марко схопив Надію і поцілував її у губи.
Надія, що вже була вільна, попросила Марка про допомогу з орендою. Він кинув гроші на столі, а вона чесно зізналася, що візьме їх у себе. Марко відмовився: «Ти не маєш потреби в моїх грошах, я хочу, щоб ти сама вирішила». Надія, розчулена, розповіла, що брала гроші у дядька лише щоб не залишитися без даху над головою. Марко пояснив, що крадіжка не вартує кохання.
Тим часом дядо Павло, сподіваючись, що все закінчиться, сховав у шафу зайвий кишеньковий пакет і, під виглядом «підготовки до шлюбу», підняв Надію з підвалька, щоб втекти з нею до Чернівців. Але коли він підняв її, Марко, уже в шкірі поліцейського, встиг дістати телефон і подзвонив дядьку: «Ти не зможеш віддати мені кращу половинку». Дядо, втративши контроль, зрозумів, що Марко знає про його злочини про вбивство брата та вкрадені земельні ділянки.
Поліція, отримавши підказку, вилетіла до будинку дядька, розчинивши його вікна. У підвалі знайдене було Надія, повязана, але ще жива. Охоронці розвязали кріплення, і вона, схвильована, піднялася, дістаючи в руках розрізані листи, що підтверджували злочини дядька. Дядо, сповнений жаху, зрозумів, що його план розкрило все.
Судовий процес був гучний: дядо Павло і його дружина отримали по двадцять років позбавлення волі без права дострокового звільнення. Марко, Надія, їхні батьки та сусіди з радістю спостерігали, як справедливість нарешті перемогла. Після суду Марко і Надія одружились у старовинному замку під Київським морським узбережжям, а гості сміялися, піднявши келихи з горілкою за кохання, що пережило все.
Олiса, яка колись підмінила мясо, тепер працює в дитячому центрі, навчаючись і допомагаючи іншим дітям, які, як і вона колись, лишилися без батьків. Марія, мати, тепер з гордістю називає Надію «своєю донькою», а Володимир, батько Марка, нарешті зрозумів, що щастя не у готівці, а в добрих серцях, які навколо. Зараз у їхньому будинку звучить сміх, музика і аромат вареників і ніхто не забуде, що справжнє багатство це коли любиш і тебе люблять, навіть без долара і копійки.
