У маленькому містечку на півдні України, де життя пливе повільно, а родинні зв’язки здаються міцними, моя реальність перетворилася на кошмар. Я, Оксана, матір трьох малюків-погодків, опинилася на межі розпачу. Моя свекруха та мама, яким вже за п’ятдесят, вирішили, що їхні особисті бажання важливіші за мою боротьбу за виживання. Вони поїхали на двонедельний ретрит йоги в Карпати, залишивши мене саму з дітьми, і ця рана досі болить.
У мене троє дітей: Максимові чотири роки, Мар’янці три, а найменшому, Ярославкові, лише півтора. Мій чоловік, Андрій, працює від ранку до ночі, щоб прогодувати сім’ю. Я не скаржуся на нього — він робить усе можливе. Але я сама з трьома малюками, які потребують уваги кожної миті. Максим постійно запитує, Мар’янка капризює, а Ярославко плаче, якщо його не тримати на руках. Моє життя — це нескінченне коло прання, готування, прибирання й спроби не з’їхати з глузду. Я не сплю більше чотирьох годин на добу, і сили вже на межі.
Коли я була вагітною Ярославком, свекруха, Наталя Іванівна, і моя мама, Ольга, обіцяли допомагати. Казали, що забиратимуть старших на прогулянки, сидітимуть із малим, щоб я могла хоча б трохи відпочити. Я вірила їм, чіплялася за ці слова, як за рятівний пліт. Але після народження Ярослава все змінилося. Наталя Іванівна заявила, що в неї «своє життя», і вона не хоче бути прив’язаною до онуків. Мама почала розповідати, як втомилася від турбот і мріє «пожити для себе». Їхні слова лунали як зрада, але я все ще сподівалася.
Нещодавно вони завдали нового удару. Ніби змовляючись, оголосили, що їдуть на двонедельний ретрит йоги в гори. «Ми хочемо перезавантажитися, — сказала мама. — Ти ж розумієш, Оксанко, нам теж потрібен відпочинок». Свекруха додала: «Ви молоді, впораєтеся. А я у вашому віці все сама тягнула». Я була в шоці. Вони знали, як мені важко, бачили мої синяки під очима, чули, як я благала про допомогу. Але їхнє «перезавантаження» виявилося важливішим за мої сльози.
Я намагалася їх переконати. «Як я впораюся сама з трьома дітьми? — питала я. — Ярославко хворіє, Максим не слухається, я не встигаю навіть поїсти!» Мама махнула рукою: «Ти перебільшуєш, усі через це проходять». Наталя Іванівна була ще холоднішою: «Не драматизуй, Оксано. Ми повернемося через два тижні, нічого страшного». Їхня байдужість різала серце, як ніж. Я почувалася покинутою, ніби мої діти й я — лише завада в їхньому новому, «вільному» житті.
Андрій, дізнавшись про їхній від’їзд, лише знизав плечима. «Що я можу зробити? Це їхній вибір», — сказав він. Його слова добили мене. Я залишилася сама проти хаосу. Перший день без них був пеклом: Ярославко капризював, Мар’янка розлила сік на диван, а Максим влаштував істерику, бо хотів гуляти. Я кричала на дітей, а потім плакала від почуття провини. Моє життя перетворилося на нескінченний кошмар, і ніхто не простягнув мені руку.
Я подзвонила мамі, сподіваючись, що вона опам’ятається. Але вона, радісна й безтурботна, відповіла: «Оксано, ми на йозі, тут так гарно! Потерпи, усе буде добре». Свекруха взагалі не взяла трубку. Їхня байдужість убивала. Я згадувала, як вони обіцяли бути поруч, як клялися любити онуків. А тепер вони медитують у горах, поки я тону в побутовому пеклі.
Сусідка, Тетяна, помітивши мій знесилений вигляд, зайшла перевірити, чи все гаразд. Побачивши безлад і мої сльози, вона обняла мене. «Оксано, ти не сама, — сказала вона. — Я можу посидіти з дітьми пару годин, поки ти відпочинеш». Її доброта стала єдиним світлим моментом за ці дні. Чужа жінка виявилася ближчою, ніж рідні.
Минув тиждень, а я на межі. Ярославко досі хворіє, я не сплю, а діти відчувають мій розпач і капризюють ще більше. Я не знаю, як витримати ще сім днів. Мама й свекруха не дзвонять, не пишуть, ніби забули про нас. Їхній егоїзм розриває мені душу. Я віддала б усе, щоб вони повернулися і хоч раз взяли онуків на прогулянку. Але вони обрали себе, свої гори та свою йогу, залишивши мене тонути.
Я не можу пробачити їм. Вони знали, як мені потрібна допомога, але обрали власний комфорт. Мої діти, їхні онуки, для них — лише тягар. Цей урок гірший за всі: люди, яким ти віриш, можуть відвернутися в найважчій хвилині. Я не знаю, як дивитимусь їм у вічі, коли вони повернуться, якщо повернуться. Моя любов до них згасає, а біль росте. Але заради Максима, Мар’янки й Ярославка я мусию триматися, навіть якщо весь світ, включно з моєю родиною, проти мене.
