У маленькому містечку на Поділлі, де час пливе повільно, а родинні зв’язки здаються міцними, моя реальність перетворилася на жах. Я, Олеся, мама трьох малюків-погодків, опинилася на межі відчаю. Моя свекруха й матір, яким уже за п’ятдесят, вирішили, що їхні особисті бажання важливіші за мою боротьбу за виживання. Вони поїхали на двотижневий йога-тур у Карпати, залишивши мене саму з дітьми, і ця рана досі болить.
У мене троє дітей: Максимові чотири роки, Соломії три, а найменшому, Богдану, лише півтора. Мій чоловік, Ігор, працює від ранку до ночі, щоб прогодувати сім’ю. Я не скаржуся на нього — він робить усе, що може. Але я одна з трьома малюками, які вимагають уваги що секунди. Максим засипає запитаннями, Соломія вередує, а Богдан плаче, якщо не тримати його на руках. Моє життя — це нескінченне коло прання, готування, прибирання і спроб не з’їхати з глузду. Я сплю не більше чотирьох годин на добу, і сили вже на межі.
Коли я була вагітна Богданом, свекруха, Наталя Петрівна, і моя мама, Тетяна, обіцяли допомагати. Говорили, що братимуть старших дітей на прогулянки, посидять із молодшим, аби я могла хоч трохи перепочити. Я вірила їм, чіплялася за ці слова, як за порятунок. Але після народження Богдана все змінилося. Наталя Петрівна заявила, що в неї «власне життя», і вона не хоче бути прив’язаною до онуків. Мама ж почала розповідати, як втомилася від турбот і мріє «пожити для себе». Їхні слова звучали як зрада, але я ще сподівалася.
Недавно вони завдали нового удару. Ніби змовившись, оголосили, що їдуть на двотижневий йога-тур у гори. «Нам треба перезавантажитися, — сказала мама. — Ти ж розумієш, Олесю, нам теж потрібен відпочинок». Свекруха додала: «Ви молоді, впораєтесь. А я у вашому віці все сама тягнула». Я була в шоці. Вони знали, як мені важко, бачили мої синці під очима, чули, як я благала про допомогу. Але їхнє «перезавантаження» виявилося важливішим за мої сльози.
Я намагалася їх переконати. «Як я впораюся сама з трьома дітьми? — питала я. — Богдан хворіє, Максим не слухається, я навіть поїсти не встигаю!» Мама відмахнулася: «Ти перебільшуєш, всі через це проходять». Наталя Петрівна була ще холоднішою: «Не драматизуй, Олесю. Повернемося через два тижні, нічого страшного». Їхня байдужість різала серце, як ніж. Я почувалася кинутою, ніби мої діти й я — лише перешкода на шляху їхнього нового, «вільного» життя.
Ігор, дізнавшись про їхній від’їзд, лише знизав плечима. «Що я можу зробити? Це їхній вибір», — сказав він. Його слова добили мене. Я залишилася сама проти хаосу. Перший день без них був пеклом: Богдан вередував, Соломія розлила компот на диван, а Максим влаштував істерику, бо хотів гуляти. Я кричала на дітей, а потім плакала від почуття провини. Моє життя перетворилося на безкінечний кошмар, і ніхто не простягнув мені руку.
Я подзвонила мамі, сподіваючись, що вона зрозуміє. Але вона, радісна й безтурботна, відповіла: «Олесю, ми на йозі, тут так гарно! Потер«Потерпи ще трохи, все буде добре» — сказала вона, а мені лишилося лише стиснути зуби та вчергове переконати себе, що виживу.
