Мої діти здивувалися, коли я запропонувала їм платити за проживання у власному домі.
Я пішла на пенсію три місяці тому. Зовні спокійна, але всередині хаос. З одного боку, більше не треба трястися в маршрутці о пятій ранку, слухаючи, як начальник кричить про «неправильно підшиті папери». Але пенсія така маленька, що гаманець мій порожніший, ніж бляшанка після останнього борщу.
І ось почалася сімейна буря.
Після вечері, коли всі сиділи за столом у ситій благодаті, я вирішила озвучити думку, яка давно крутилася в голові. Вони жували, сміялися, скролили телефони ніби світ належав їм. А я подумала: «А хто за все це платить?» І сказала спокійно:
З наступного місяця почнете вносити орендну плату.
Тиша. Така густа, що навіть чайник перестав пирскати. Кіт застиг із лапою в повітрі, ніби зараз мав вимовити промову на захист дітей.
Першою прокинулася донька:
Яку ще оренду, мам? Це ж твій будинок!
Саме тому, відповіла я, бо це мій будинок. А моя пенсія як у жебрака під церквою. Ви дивитеся «Супермодель по-українськи», а я мушу слухати радіо, бо підписка на Netflix коштує як півмісячна комуналка.
Син, який завжди вважав себе «доморощеним адвокатом», склав руки на грудях і виголосив:
Мамо, так не можна! Діти не платять батькам за житло!
Не можна, кажу, це коли тридцятирічний чоловік досі спить у кімнаті з плакатами «Руки вверх!» і просить мене готувати йому манну кашу.
Він хотів щось відповісти, але змовк. Бо й справді що сказати?
Пішли довгі суперечки, жести, зойки. Вони кричали про «родинні цінності», а я спокійно нагадувала про рахунки за газ і про те, що холодильник не наповнюється сам. Коли я згадала про лічильники, донька аж здригнулася.
Але я ж прибираю! вигукнула вона, ніби це виправдовувало все.
Прибираєш? запитала я. Це про ті «кришталево чисті» підлоги, на яких минулого тижня знайшла шматок хліба з часів Майдану?
Син спробував шантажувати:
Ну ми тоді поїдемо! І ти залишишся одна!
Я глибоко вдихнула, погладила кота й усміхнулася:
Сину, якщо ви дійсно збираєтеся їхати, скажіть наперед, щоб я купила шампанського.
Тиша. Донька занурилася в телефон, кіт зітхнув і пішов геть, ніби не бажав бути свідком цієї драми.
Після годин переговорів майже як у Верховній Раді ми досягли «компромісу»: поки що я не беру з них оренду. Але вони тепер платять за інтернет і обіцяють виносити сміття.
Минув тиждень. Сміття, звісно, як лежало, так і лежить. Мабуть, чекає, поки його винесе вітер. А коли я нагадую, вони дивляться на мене, ніби я їх змушую копати картоплю на полі.
Тепер вони ходять по дому, наче під слідством. Учора почула, як донька шепоче коту:
Дивись, Боня, у нас тут диктатура. Мама як Сталін, тільки з вазеліном.
А кіт, здається, погодився, бо закрив очі й згорнувся клубком.
Я стояла на кухні, чула це й думала: «Диктатура? Може. Але хоча б диктатура з гарячою водою».
У шістдесят років хочеться не багатства, а впевненості. Щоб не трястися над кожною копійкою, коли хочеш купити собі каву. Я віддала їм усе час, здоровя, нерви. І не жалкую. Але іноді здається, вони досі вірять, що любов це коли «все безкоштовно, а мама терпить».
Якщо наступного місяця знову почнуть скиглити, у мене є план. Надрукую справжній договір: з пунктами «не засмічувати балкон», «не залишати вологі рушники на дивані» і «не красти мої чорнила для вій». І хай тоді спробують заперечити.
Бо час, коли я годувала їх з ложечки, минув. Я пенсіонерка, але не дурна. У мене є будинок, почуття гумору й кіт, який завжди на моєму боці.
І знаєте що? Якщо вони колись справді виїдуть, я плакатиму. Але тоді буду знати, що виховала їх людьми.
А поки що виношу сміття сама, дивлюся «Свати» по телевізору й усміхаюся:
«Так, я, мабуть, деспот. Але хоч світло не вимикають».
