Снилося мені, що я оголосила дітям про оренду у власній хаті.
Вийшла на пенсію три місяці тому. Зовні спокійна, а всередині хуртовина. Бо тепер не треба товктися в маршрутці з болем у спині, слухаючи, як начальниця лає за «не такі звіти». Але пенсія така, що навіть чоботи доводиться латати, а про нову сукню лише сниться.
І ось почався сімейний шторм.
Після вечері, коли всі сиділи за столом у теплій млості, я сказала:
З наступного місяця платитимете за живе.
Тиша. Навіть кіт Зірко завмер, ніби в нього відібрали рибу.
Донька Софійка відкрила рота першою:
Яку оренду, мам? Це ж твій дім!
Саме тому, відповіла я. Бо це мій дім. А моя пенсія як дощ у ситечко. Ви дивитеся «1+1», а я рахую копійки, щоб купити каву.
Син Микола, «семейний юрист», склав руки:
Діти не платять батькам за житло. Це ненормально!
Ненормально, кажу, коли дорослий чоловік спить у кімнаті з плакатами гурту «Океан Ельзи» і просить мене зварити борщ.
Він замовк. Бо що тут скажеш?
Почалися крики, аргументи: «Ми ж родина!» і «Це несправедливо!» А я спокійно: «Це комуналка» і «Це хліб, який ви їсте». Коли згадала про рахунок за газ, Софійка аж подзвонила хрестом.
Та я ж готую! вигукнула вона.
Готуєш? питаю. Ти про ту «запечену» картоплю, яка була схожа на вугілля? Навіть Зірко від неї відвернувся. А він, між іншим, їсть навіть гіркий перець.
Микола спробував погрожувати:
Ми підемо! І ти залишишся сама!
Я посміхнулася, як стара лиса:
Синку, я це чую з того часу, як ти вперше пішов до школи.
Знову тиша. Софійка занурилася в телефон, кіт прикинувся, що спить.
Після довгих переговорів, майже як у Верховній Раді, ми домовились: поки що без оренди. Але вони платять за інтернет і виносять сміття.
Минув тиждень. Сміття, звісно, на місці. Мабуть, чекають, доки воно самознищиться. А коли нагадую, дивляться, ніби я вимагаю віддати останню гривню.
Тепер ходять по хаті, як по сцені повільно, з пафосом. Учора чула, як Софійка шепоче коту:
Дивись, Зірко, у нас тут монархія. Мама королева, а ми її піддані.
А кіт, здається, погодився, бо зітхнув і притулився до неї.
Я стояла на кухні, слухала й думала: «Монархія? Ну й нехай. Зате з гарячою водою та без боргів за світло».
У шістдесят років хочеться не багатства, а спокою. Не треба мені нічого, крім впевненості, що вистачить на хліб із маслом. Я віддала їм усе час, здоровя, молодість. І не жалкую. Але іноді здається, що вони досі вважають: любов це безкоштовний готель.
Якщо знову почнуть скиглити, у мене є план. Надрукую справжній договір: з пунктами «мити після себе ложки», «не засмічувати балкон» і «не включати музику опівночі». І хай спробують відмовитися.
Бо час безкоштовних обідів минув. Я пенсіонерка, але не беззуба. У мене є хата, почуття гумору й кіт, який завжди на моєму боці.
І знаєте що? Якщо колись вони справді підуть, я сум
