Мої діти обурені, бо я попросила з них орендну плату у власній хаті
Три місяці тому я пішла на пенсію. Кажу це спокійно, але в душі цілий ураган. З одного боку, більше не треба вставати о шостій, трястися в маршрутці з болючими колінами й терпіти крики начальника про “неправильно підшиті документи”. Але з іншого пенсія виявилася такою маленькою, що мій гаманець тепер тонший, ніж листки мого базиліку після спеки.
І тут почалася сімейна історія.
Одного вечора, коли всі сиділи за столом у задоволенні, я вирішила, що час настав. Вони жували, сміялися, гортали телефони ніби світ навколо тримається сам собою. А я подумала: “Чи знають вони, хто за все це платить?”. І тоді спокійно промовила:
З наступного місяця я братиму з вас оренду.
Тиша. Така, що навіть холодильник замовк. Собака, Барсик, завмер із лапою в повітрі, ніби теж намагався зрозуміти, що почув.
Першою прокинулася донька Оксана:
Яку ще оренду, мамо? Це ж твій дім!
Саме тому, відповіла я, що це мій дім. А моя пенсія така, що якщо захочу чогось кращого за хліб із чаєм, доведеться продати телевізор. Ви дивитеся Netflix, а я слухаю старі новини, бо підписки не вистачає.
Син, Андрій, який вважає себе “родинним юристом”, склав руки й заявив з виглядом мудреця:
Мамо, діти не платять батькам за житло. Це проти природи!
Проти природи, відповіла я, це коли тридцятирічний чоловік досі живе в тій самій кімнаті, де колись збирав конструктор і просив мене дмухати на гарячу кашу.
Він хотів щось сказати, але замовк. Бо що тут скажеш?
Почалися суперечки, крики, обурення. Вони кидали фрази на кшталт “ми ж родина!” і “це несправедливо!”, а я відповідала: “це комунальні платежі” і “це їжа, яку ви зїдаєте”. Коли я згадала про рахунок за світло, Оксана навіть перехрестилася.
Але ж я готую! вигукнула вона, наче це вирішувало все.
Готуєш? запитала я. Ти про ту “смачну” гречку, яка минулого тижня була такою твердою, що навіть Барсик від неї відвернувся? Він, до речі, їсть навіть мої тапочки.
Андрій взявся за іншу тактику погрози:
Ну все, ми поїдемо! І ти залишишся сама!
Я глибоко вдихнула, поправила окуляри й усміхнулася:
Сину, коли саме? Бо я це чую вже років десять.
Знову тиша. Оксана занурилася в телефон, Барсик ліг на підлогу, немов свідок, який не хоче свідчити.
Після довгих переговорів майже як у Верховній Раді ми досягли компромісу: поки що не беру оренду. Але вони платитимуть за половину інтернету й щодня виноситимуть сміття.
Минув тиждень. Сміття, звичайно, ніхто не виносить. Мабуть, чекають, що сміттєві мішки самі підуть у контейнер. А коли я нагадую, вони дивляться так, ніби я їх зрадила.
Найсмішніше як вони тепер ходять по хаті. Важко, з важким поглядом, немов я встановила тут диктатуру. Учора почула, як Оксана каже Барсику:
Дивись, Барсику, ми живемо під тиранією. У мами середньовіччя.
А Барсик, здається, погодився, бо зітхнув і притулився до неї.
Я стояла на кухні, слухала це й думала: “Середньовіччя? Ну й нехай. Але хоча б із гарячою водою й без боргів за світло”.
У шістдесят років хочеться лише одного трохи впевненості. Не розкошів, не подорожей, а просто знати, що можеш купити собі каву без почуття провини. Я віддала їм усе час, здоровя, сили. І не жалкую. Але іноді здається, що вони так і не зрозуміли: любов це не безкоштовний готель.
Якщо наступного місяця знову почнуть нарікати, у мене є план. Я роздрукую справжній договір оренди: із пунктами “мити посуд”, “не залишати брудні сліди” і “прибирати кімнату раз на тиждень”. І нехай тоді сперечаються.
Бо час безкоштовних обідів минув. І хоч я пенсіонерка, але не беззахисна. У мене є хата, почуття гумору й пес, який завжди на моєму боці.
І знаєте що? Якщо вони колись справді підуть, я сумуватиму. Але хоч знатиму, що виховала їх самостійними.
А поки що виношу сміття сама, дивлюся серіали без Netflix і посміхаюся:
“Так, мабуть, я деспот. Але зі сплаченими рахунками”.
