«Мої діти забороняють мені вийти заміж…» Історія про те, як важко бути жінкою між минулим і майбутнім
Мене звати Оксана, і мені 44 роки. Ще нещодавно я й уявити не могла, що опинясь у такій емоційній пастці. Все життя я прожила з одним чоловіком — моїм чоловіком, батьком моїх дітей, моїм супутником, моєю опорою. Ми були разом більше двадцяти років. А рік тому він раптово помер. Серце. Пішов, не попрощавшись, залишивши в домі порожнечу, а в душі — холодну, чорну прірву.
У нас двоє дітей. Син — студент третього курсу, вже дорослий, розумний, спокійний. Донька — тільки цього року закінчила школу, вступила до університету, така молода, вразлива. Я пишаюся ними, вони — весь мій світ. Але… вони бачать у мені лише матір. Лише вдову.
Два місяці тому в моє життя увійшов Борис. Ми познайомилися випадково, на виставці, куди я пішла просто, щоб не збожеволіти від самотності. Він виявився добрим, чуйним, справжнім чоловіком. Не тиснув, не вимагав, просто був поруч. Ми почали зустрічатися: спочатку просто гуляли, потім — вечері, розмови до пізньої ночі. У його очах я знову відчула себе жінкою. Живою. Потрібною. Коханою.
Ось нещодавно він зробив мені пропозицію. Просту, щиру: «Оксано, будь моєю дружиною. Давай почнемо все з чистого аркуша. Разом». Я розплакалася. Не від смутку, ні — від страху. Адже я знала, що мої діти цього не приймуть.
Я довго збиралася з духом і все ж наважилася їм розповісти. Я сіла з ними за стіл, як колись казала, що чекаю на них, як колись вчила зав’язувати шнурки, як колись провожала до школи. Тільки цього разу все було інакше.
— У мене є людина… — тихо промовила я. — Його звати Борис. Ми разом. І він запропонував мені вийти за нього заміж.
Те, що почалося потім, було не криком, а бурею. Гнів, образа, шок.
— Значить, ти вже забула тата?! — ледь не скрикнула донька, і в її очах стояли сльози.
— Ти хочеш затягнути до нашого дому чужого чоловіка?! — кинув син. — Ти зрадила батька!
Вони дивилися на мене, як на чужу. Я намагалася пояснити: я не забула. Я пам’ятаю кожну зморшку на його обличчі, голос, сміх, запах після гоління. Але він пішов, діти мої. І я не можу його повернути, хоч як би не хотіла. Я живу. Я дихаю. І я хочу бути поряд з тим, хто знову дарує мені відчуття щастя.
Але вони мене не почули.
Тепер я між двох вогнів. Я не знаю, як вчинити. Якщо вийду за Бориса — втрачу дітей. Вони перестануть спілкуватися, підуть із мого життя. Якщо відмовлю йому — залишуся сама. Бо діти — не назавжди. Сьогодні вони зі мною, а завтра в кожного буде своя родина, свої турботи. А я? Я буду просто «мамою, яка сидить сама в хаті».
Я сказала Борису: «Дай мені час. Може, вони зрозуміють. З часом». Він кивнув. Обійняв. Пообіцяв чекати. Тільки я не певна, чи вистачить його терпіння. І це його право. Він не носиАле іноді я думаю — чи варто віддавати своє щастя у чужих руках, навіть якщо це руки моїх власних дітей.
