Мене звуть Оксана, і мені 44 роки. Ще зовсім недавно я навіть уявити не могла, що опинясь у такій емоційній пастці. Усе своє життя я прожила з одним чоловіком – моїм чоловіком, батьком моїх дітей, моїм супутником, моєю опорою. Ми були разом більше двадцяти років. А рік тому він раптово помер. Серце. Пішов, не попрощавшись, залишивши в домі порожнечу, а в душі – велику, холодну прірву.
У нас двоє дітей. Син – студент третього курсу, вже дорослий, розумний, розсудливий. Донька – тільки цього року закінчила школу, вступила до університету, така молода, вразлива. Я пишаюся ними, вони – увесь мій світ. Але… вони не бачать у мені жінку. Тільки матір. Тільки удову.
Два місяці тому в моє життя увійшов Олег. Ми познайомились випадково, на виставці, куди я пішла просто, щоб не збожеволіти від самотності. Він виявився добрим, чуйним, справжнім чоловіком. Не тиснув, не вимагав, просто був поруч. Ми почали зустрічатись – спочатку просто прогулянки, потім – вечері, розмови до пізньої ночі. У його очах я знову відчула себе жінкою. Живою. Потрібною. Коханою.
І ось нещодавно він зробив мені пропозицію. Просту, щиру: «Оксано, будь моєю дружиною. Давай почнемо все з чистого аркуша. Разом». Я розплакалась. Не від смутку, ні – від страху. Я ж знала, що мої діти цього не приймуть.
Я довго збиралась із силами і все ж таки наважилась розповісти. Я сіла з ними за стіл, як колись розповідала, що чекаю їх, як колись вчила зав’язувати шнурки, як колись проводжала в перший клас. Тільки цього разу все було інакше.
— У мене є людина… — тихо сказала я. — Його звуть Олег. Ми разом. І він запросив мене заміж.
Те, що почалось потім, було не криком, а бурею. Гнів, образа, шок.
— Значить, ти вже забула тата?! — майже скрикнула дочка, і в її очах стояли сльози.
— Ти хочеш затягнути в наш дім чужого парубка?! — кинув син. — Ти зрадила батька!
Вони дивились на мене, як на чужу. Я намагалась пояснити: я не забула. Я пам’ятаю кожну зморшку на його обличчі, голос, сміх, запах після гоління. Але він пішов, діти мої. І я не можу його повернути, як би того не хотіла. Я живу. Я дихаю. І я хочу бути поряд із тим, хто знову змушує моє серце битися.
Але вони мене не почули.
Тепер я у невизначеності. Я не знаю, що робити. Якщо я вийду заміж за Олега – я втрачу дітей. Вони перестануть зі мною спілкуватись, підуть із мого життя. Якщо я відмовлю Олегу – залишусь сама. Бо діти – це не назавжди. Сьогодні вони зі мною, а завтра в кожного буде своя родина, свій побут, свої клопоти. А я? Я буду просто «мамою, яка сидить сама в хаті».
Я сказала Олегу: «Дай мені час. Може, вони зрозуміють. З часом». Він похитав головою. Пригорнув мене. Сказав, що почекає. Тільки я не впевнена, чи вистачить його терпіння. І він має на це право. У нього немає моїх спогадів, мого болю, моїх дітей. Він просто хоче бути поруч. І це не злочин.
Мені боляче від того, що мої діти не бачать у мене живої людини. Я прожила чесне життя. Я була вірною дружиною, відданою матір’ю. Я не кидала, не зраджувала, не руйнувала. Чому ж тепер, коли я просто хочу бути щасливою – я мушу вибачатись за це?
Я не звинувачую своїх дітей. Я розумію: їм страшно. Вони бояться, що Олег витіснить батька з пам’яті. Що я зітру минуле. Але цього не станеться. Він завжди буде з нами. У фотографіях, у історіях, у пам’яті. Але я – тут. Я – жива.
Іноді ввечері я сижу біля вікна, дивлюсь на місто, де в кожному вікні – своя історія. Хтось закохується. Хтось одружується. Хтось народжує дітей. А хтось просто… живе. І я розумію – я теж хочу жити. Не виживати. Не існувати. А жити.
Я не знаю, який вибір зроблю згодом. Але я точно знаю: я не злочинниця. Я – жінка. І я маю право на щастя.
