Мені вже шістдесят, і я живу сама, наче в порожній квартирі на Хрещатику, де час розчиняється між стінами. Дітей у мене нема, чоловіка також давно немає. Хоча колись я була заміжня у двадцять пять я, Оксана Гончаренко, вийшла заміж з щирого кохання.
Щасливі дні розсипалися, як крижані склянки на кухонній плитці, коли чоловік привів свою коханку прямо до нашої оселі. Мені здалося, що у вікнах заграла бузкова злива, я не витримала, зібрала речі і поїхала до батьків під Полтаву як втеча крізь сон. Через два місяці після розлучення я дізналася, що вагітна.
Я ніколи не хотіла повідомляти колишнього хай він тане у своїх примарних світах. Я вирішила сама виховувати дитину. Коли народила сина, лікарі сказали, що доля його немов би наче безтілесна слабенький, невиліковна хвороба, йому буде щастя, якщо проживе до одинадцяти чи дванадцяти років.
Моя свідомість блукала ледь не під зірками. Я виховувала сина, годувала грудьми, а в серці лунав лише один мотив: мій хлопчик може швидко розчинитись у цьому світі.
Та син прожив до пятнадцяти. І невдовзі смерть забрала й моїх батька у тиждень один до одного, ніби хтось забув зачинити двері. Два найдорожчих мені людини пішли крізь марево снів.
Батько залишив мені квартиру: простору, саму у центрі Києва, ніби павутинка у великому місті, яку вічно огортає тиша. Я жила сама, чоловіків у моєму житті майже не було в мене завжди була мрія про дитину, та страх повторити старе змушував мене жити обережно. У сорок пять років я купила ноутбук за кілька тисяч гривень, щоб писати листи родичам і читати новини спостерігати світ з іншого боку екрану.
Рідня дізналася, що я одна, і почали приїжджати в гості, мов би змії навкруг мене крутились. Приносили сувеніри, коробки з солодощами та лампадки. Та поступово розмови їхні все частіше торкалися спадщини: Чи складала ти заповіт, Оксано? Коли чули, що не складала, починали нарікати на свою фінансову безпорадність або шепотіли між собою, як примарні дерева під зимовим вітром, намагаючись здатися кращими й достойнішими в моїх очах.
Насправді я давно вирішила, кому залишу квартиру. Донька моєї подруги, Юлія, завжди допомагає мені безкорисливо, ніби тиша в ранковій росі.
А сімя моя прагне тільки квартири. Зрештою, я перестала відповідати на дзвінки, але це їх не зупинило, вони ніби в снах знов і знов витали навколо.
Одного разу мій двоюрідний брат подзвонив і нахабно запитав, чи ще жива я, і кому залишу квартиру. Від образи все навколо стало туманом і я, ніби відкидала тенета, заблокувала родину всю щоб не писали, не дзвонили, не нагадували про себе.
