Мої родичі вже чекають, коли я підеш, бо думають, що їхня черга зайняти мою квартиру. Я вже все заздалегідь підготувала, аби їм не лишилось нічого простого.
Мені випадково виповнилося шістдесят, живу сама. Дітьок у мене не було, а чоловіка теж хоча колись я була заміжня. Коли мені було двадцять пять, я одружилася за коханням.
Щастя не тривало мій чоловік зрадив мене, приніс коханку в нашу хатину. Я не могла таке терпіти, сховала речі і переїхала до батьків. За два місяці після розлучення я дізналася, що вагітна.
Щиро кажучи, я не хотіла казати про це колишньому. Не шукала його, вирішила сама виховати дитину. Коли народився мій син, лікарі сказали страшну новину: «Дитина дуже слабка, а ще має невиліковну хворобу. Якщо й доживе, то лише до одинадцятидванадцяти років».
Не знала, що робити, куди йти. Я годувала його грудьми щодня, а в голові був лише один думка що ця маленька душа скоро залишить цей світ.
Йому виповнилося пятнадцять, і в один тиждень помер і він, і мій батько. Двоє найдорожчих людей пішли.
Батько залишив мені свою квартиру: велика, посеред Києва, прямо в центрі. Я все життя жила одна, чоловіків мало, а хоч і хотіла ще раз мати дитину, боялася, що все повториться, тож ризик не брала. У сорок пять купила ноутбук, аби спілкуватись з родичами та читати новини.
Родичі довідалися, що я живу одна, і почали навалюватись: привозили подарунки, запитували, чи я склала заповіт. Дізнавшись, що ні, вони почали скаржитись на мої гроші, а дехто навіть спробував зіпсувати інших, аби виглядати переді мною краще. Я вже знала, кому передам квартиру другу, чиїй дочці Олеся завжди безкорисливо допомагає.
А сімя хоче лише стіни. Колись я порвала з ними звязок, та це їх не зупинило.
Одного дня мій кузен Микита подзвонив, нахабно спитав: «Ти ще жива? Кому ти будеш квартиру віддавати?» Я була так ображена, що блокувала всіх родичів і листи, і дзвінки.
Тепер я просто живу, спокійно, і дивлюсь, куди ще підкаже доля.
