Мої сини не відвідували мене п’ять років, а коли дізналися, що збираюся переписати квартиру на племінницю — раптом прибігли.
У мене два сини, три онуки, дві невістки… а живу я, наче безрідна. Стільки років гадала, що виростила синів, які стануть моєю опорою. Та вийшло інакше. З тих пір, як помер чоловік, минуло п’ять років — і жоден з них не переступив поріг мого дому. Ніхто. Ані дзвінка, ані листа, ані візиту. А потім я сказала голосно: квартиру віддам племінниці. І тоді вони, немов за командою, з’явилися.
Я народила двох хлопчиків і була щаслива — адже сини, здавалося, завжди ближчі до матері. Вірила, що на старість не залишуся сама. Ми з чоловіком старанно виховували їх у любові, дали освіту, допомагали стати на ноги. Поки батько був живий — вони хоть інколи заходили. Але як тільки ми його поховали, я ніби перестала існувати.
Вони живуть у тому ж місті, до мене їхати хвилин сорок маршруткою. Обоє одружені, у кожного своя родина. У мене є двоє онуків і онучка, яку я навіть ніколи не бачила. Після падіння мені важко ходити, а до них не додзвонитися — завжди зайняті, скидають, обіцяють передзвонити, та не передзвонють. Я звикла, що обіцянки — пусті слова.
Коли мене затопили сусіди, я подзвонила старшому — не відповів. Подзвонила молодшому — пообіцяв прийти, та так і не прийшов. А мені ж потрібно було лише підмалювати пляму на стелі. Довелося шукати майстра. Не грошей було шкода, а того, що рідні сини не можуть знайти годину для матері.
Коли зламався старий холодильник, я знову набрала обох. Попросила — просто поїдьте зі мною до магазину, боюся, що мене обдурять. У відповідь почула: «Мамо, не хвилюйся, продавці допоможуть, вони все пояснять». У підсумку поїхала з братом і його донькою — моєю племінницею.
А потім почалася пандемія. Тоді вони раптом згадали, що в них є мати. Стали дзвонити раз на місяць, радити — «нікуди не ходи», «продукти замовляй додому», «будь обережна». Тільки я не вмію цього робити. Все мені показала племінниця. Вона ж навчила, як користуватися додатком для замовлень, приносила ліки, сиділа зі мною, коли я захворіла. Просто дзвонила кожного вечора: «Тіто Лідо, як у тебе справи?» Ми стали ближчими, ніж я колись була з власними дітьми.
Я почала святкувати свята з братом і його родиною. Онучка племінниці називає мене бабусею. І одного дня я зрозуміла: можливо, сини у мене є, але саме племінниця стала мені рідною душею. Вона нічого не просить. Просто поруч. Піклується. Допомагає.
І я вирішила: якщо жоден із моїх синів не згадав, що в них є мати, нехай квартиру отримає той, хто був зі мною у важкій хвилині. Склала заповіт на користь племінниці. Вона про це не знала. Я просто хотіла зробити добру справу. Віддати житло тому, хто дійсно піклувався.
Та, мабуть, хтось із родичів пробовкнувся. Бо того ж дня подзвонив старший син. Голос — напружений, слова — різкі. Він спитав, чи правда, що я збираюся віддати квартиру комусь іншому. Коли я підтвердила, він закричав: «Ти з глузду з’їхала! Як ти можеш так робити? Це ж родинна власність!» Я поклала слухавку.
А ввечері у двері подзвонили. Обидва сини. З тортом. З онучкою. Стоять такі чемні. Посміхаються. А потім починається: «Ти не повинна», «вона тебе вижене», «ми твої діти», «а ти квартиру віддаєш чужій». Я мовчки вислухала все, що вони хотіли сказати. А потім просто відповіла: «Дякую за піклування. Але я вже ухвалила рішення».
Вони пішли, грюкнувши дверима. Сказали, що якщо я підпишу папери, то можу забути про допомогу і більше не побачу онуків. Тільки ж, любі мої, я й так вже давно нічого від вас не бачу, крім байдужості. Прийшли через п’ять років — і то, коли зрозуміли, що втрачають. Не людину — квартиру.
Я не шкодую. Якщо племінниця, раптом, виявиться невдячною та вижене мене — отже, така вже доля. Але я в це не вірю. Вона — добра, чесна, справжня. А ви… тепер живіть із своєю совістю. Якщо вона у вас ще залишилася.
