Мої правила
Буває так, що дівчина не знає батька. Соломія теж не знала. Він пішов із їхнього життя ще до її народження. Жили вони з матір’ю в невеличкому селі у старенькій хаті. Мати не няньчила доньку — Соломія змалку вміла й піч розтопити, і город прополоти, і в крамницю сбігати.
Вчилася на відмінно, школу любила, мріяла стати акторкою та жити у великому місті. Після школи втекла з рідного села до Чернівців, влаштувалася на першу-ліпшу роботу за оголошенням і вступила на заочне університет.
«Мрії — то добре, але професія має годувати», — казала мати. — «А у артистів сьогодні густо, а завтра — пусто».
Коли Соломія закінчила навчання і почала більше заробляти, взяла кредит на машину. Не «Мерседес», звісно, а скромну «Шкоду» — стару, але міцну. З гордістю приїхала на ній до матері у гості.
Зараз у неї вже інша машина, але першу не забула. Нещодавно побачила її на парковці — аж очям не вірила, що ця «старушка» ще на ходу. Їздила б і досі, але… Як буває, закохалася. Перше кохання, перший досвід. Він запропонував жити разом, зняв невелику квартирку. Незабаром умовив Соломію продати машину.
«Вона стара, ось-ось розпадеться. Давай продамо і купимо нову, яка прослужить нам роки», — переконував він.
Дівчина погодилася. Хіба знала вона щось про машини? Довірила йому продаж. А щоб купити нову, взяла ще один кредит. Хлопець обіцяв допомагати з виплатами. Як же раділа Соломія новенькій «Рено»!
Але незабаром машина стала його. Він відвозив її на роботу та їздив по своїх справах. Пару разів допоміг із кредитом, а потім заявив, що грошей нема.
Соломія ще любила його, вигадувала виправдання, але одного дня сусідка зупинила її у дворі:
«Ти знаєш, що твоїй хлопець приводить до вас дівчат? Бачила, як вони приїхали на твоїй машині, обіймалися й пішли у під’їзд. Вийшли через три години».
«Так, я знаю…», — прошепотіла Соломія, не знаходячи слів від образу.
«Виганяй його, дівчино, поки не пізно», — крикнула сусідка їй у спину.
Дома вона дала волю сльозам. Коли він повернувся, забрала ключі та виставила за двері.
Залишилася сама — з машиною та кредитом. По вечорах прибирала в офісі, щоб ніхто не знав. Набрала учнів — викладала англійську. Поверталася додому ледве жива, але швидко розплатилася. А потім і квартиру в іпотеку купила.
Якось приїхала до матері у відпустку. Рідне село після великого міста здалося крихітним і постарілим.
«Чого ж ти сама? — спитала мати. — Молодість не вічна. Хіба ніхто не подобається? Машина є, симпатична…»
У порыві жалості до себе Соломія розповіла про минулу помилку.
«Легковірна ти занадто», — зітхнула мати. — «Я казала — у місті багато ошуканців. Книжки читаєш про кохання, а життя — не казка. Ну нічого, ще знайдеш свою половинку».
Вона вийшла і повернулася з газетним згортком.
«На, тримай. Для весілля копила. На перший внесок вистачить».
Соломія розплакалася й обняла матір.
Повернувшись, купила однушку. Додому тільки спати приходила. Працювала і викладала, щоб сплачувати іпотеку. Убіральницею більше не підробляла.
Тепер ставилася до чоловіків обережно. У двадцять вісім у неї була квартира, машина та наполовину сплачена іпотека. Все сама — ні багатих родичів, ні батька, який допоміг би.
А ось із особистим не складалося. Неколи було знайомитися, та й не з ким. А якщо й знайомилася — не пускала до серця. Але дуже хотілося родини, дітей, тепла…
І ось, як грім серед ясного неба, з’явилася колишня подруга Ганна. Привезла від матері солінь, варення й випросила у неї адресу Соломії.
«Щаслива ти. Правильно втекла з нашого села. Ось і квартира є, і машина… А я через Мишку залишилася. Любила його ще зі школи. Пам’ятаєш? Мати в нього хворіла. Я за неї доглядала, як за рідною. А воно мені треба було? І все через прокляте кохання».
Потім мати померла, але за її смерть Бог покарав — новенька вчителька з’явилася, і Мишко до неї пішов. Ганна влаштувала скандал, але він став за ту «мишу» заступатися. Тоді вона вирішила втекти до міста.
«Твоя мати дала адресу. Можна в тебе трохи пожити? Знайду роботу, зніму кімнату…»
«Живи», — зітхнула Соломія. — «Я тільки ночую вдома. Навіть кішку не можу завести. Завтра куплю розкладашку».
Але Ганна не надовго залишилася.
Соломія звикла до самотності, але ж не викине ж подругу на вулицю?
Вранці вона проспала — Ганна зайняла ванну. Поки та нежилася під водою, Соломія милася на кухні.
«Привіт! — Ганна вийшла, загорнута у рушник. — Як же у тебе добре! Не треба воду гріти… О, кава пахне!»
Але Соломія випила її сама.
«Ганно, у мене правила. Вранці ванна — моя. Шукай роботу, а не гуляй».
ГАле Ганна, як завжди, правила не сприйняла, і коли Соломія повернулася з роботи, у квартирі стояла тиша, а на столі лежала записка: “Дякую за притулок, але правила — не для мене”.
