«Моя дочка відвернулася від мене, бо я не змогла оплатити її весілля»

Я стояла в вітальні, притиснувши долоні до грудей, коли Марічка, моя єдина донечка, увійшла в квартиру разом із майбутнім чоловіком. Вона була напружена, обличчя — замасковане розчаруванням і якоюсь обрагою. Мені здавалося, я знаю її погляд напам’ять. Але того вечора в її очах я побачила щось чужорідне. Ніби переді мною стояла не моя рідна дитина, а незнайомка з холодною рішучістю в голосі.

— Мамо, ти ж мусиш зрозуміти, — почала Марічка, голос тремтів, але не від слабкості, а від гніву. — Це найважливіший день у моєму житті. Як ти можеш мені відмовити?

Я мовчала. Відчувала, як стискається серце, наче щось у грудях обірвалося. Я ж справді хотіла допомогти… але не могла.

— Марічко, доню… — видихнула я. — Ти ж знаєш, як мені важко. Я ледве зводжу кінці з кінцями. Моя пенсія — це копійки. Я не в змозі оплатити все це…

Вона миттєво спалахнула.

— Не в змозі? А де ж всі твої заощадження? Де гроші, які ти повинна була відкладати ще з мого дитинства? Ти хоч раз подумала про майбутнє?

Марічка і її наречений — Олесь — задумали розкішне весілля. Ресторан у центрі Києва, меню на сотню гостей, сукню за двісті тисяч гривень, жива музика, відеографи, фотозони… Це було свято їхньої мрії. Але не моєї. І не за моїми можливостями.

— Марічко… Я працювала все життя заради тебе. Коли не стало батька, тобі було лише десять. Я одна тягнула тебе — без допомоги, без підтримки, без вихідних. Заради тебе я від усього відмовилась, навіть від себе.

— А тепер ти відмовляєшся від мене. Саме зараз, коли я справді тебе потребую, — холодно сказала вона. — Дякую, мамо. Я все зрозуміла.

Після цієї розмови вона більше не подзвонила. Я писала їй, дзвонила — відповіді не було. Тільки мовчання. Або, у кращому випадку, короткі сухі повідомлення без знаків пунктуації і без душі.

А потім настав день весілля. Мене не запросили. Ніхто не покликав. Дізналась про це від сусідки, яка показала фотки з соцмереж. Гарна сукня, золоті кулі, безліч гостей, веселощі. А я… сиділа вдома. Сама. В старенькому халаті перед чашкою холодного чаю.

Я дивилась на фото, і серце розривалося. Не від заздрощів. Від болю. Від того, що я, яка віддала їй усе життя, виявилась викреслена. Лише за одне: «Вибач, я не можу».

Перед очима вставали безсонні ночі, коли вона хворіла. Як я брала підробітки, щоб купити їй новий рюкзак. Як копили на її курси англійської. Як відмовляла собі у ліках, але купувала їй квитки в театр. А тепер — я непотрібна. Мати, яка не змогла оплатити сукню, — вже не мати.

Олесь тепер зник. Жодного дзвінка, жодної спроби поговорити. Наче я — незручна пляма в їхньому новому блискучому житті.

Минув рік. Я як і раніше сама. Іноди бачу їх у місті — Марічка з чоловіком, сяє від щастя. І мені хочеться підійти. Просто сказати: «Я люблю тебе. Я поруч. Завжди». Але я боюся її погляду. Тому що одного разу він уже розбив мене на шматки. Бо я не впевнена, що виживу після цього знову.

Я знаю, гроші — це не головне. Але, схоже, для неї виявилось важливішим. І я досі не можу знайти відповіді: чому одне «ні» перекреслило всі мої «так» за двадцять п’ять років?

Мені часто кажуть: «Вона ще опам’ятається». А якщо ні? Що, як вона й надалі вважатиме, що я підвела її у найважливіший момент життя?

Я не знаю, скільки мені залишилося. Але знаю одне: я ніколи не перестану її любити. Навіть якщо вона більше не хоче бути моєю донькою. Навіть якщо вона відвернулась.

Але вночі, лежачи в ліжку й дивлячись у стелю, я все частіше питаю себе: чи любов матері — це завжди дар? Чи все ж таки іноді її можна розчавити байдужістю?

Оцініть статтю
ZigZag
«Моя дочка відвернулася від мене, бо я не змогла оплатити її весілля»