Моя доля пішла іншим шляхом
Ганна Іванівна стояла біля вікна й дивилася на сусідську ділянку, де молода жінка розвішувала білизну на мотузці. Чужа жінка в будинку, який мав бути її. У будинку, де вона виросла, де минула її молодість, де померла мати.
— Галю, що там зависла? — гукнула її молодша сестра Марія, заходячи у кухню з пакетами з магазину. — Чай уже холодний.
— Та так, дивлюся, — зітхнула Ганна Іванівна, відходячи від вікна. — Як вона там господарює.
— Годі себе мучити, — Марія почала викладати покупки на стіл. — Що зроблено, те зроблено.
— Тобі легко говорити. У тебе своя квартира є, а я ось сиджу у тебе на шиї.
— Не кажи дурниць. Ти мені не в тягар, сама знаєш.
Ганна Іванівна сіла за стіл і взяла охолонулу чашку. Чай був гіркий, без цукру — економили. Після того як вона втратила будинок, грошей стало катастрофічно не вистачати. Пенсія маленька, а жити треба було на двох.
— Маня, а ти пам’ятаєш, як мама казала нам про заповіт? — запитала вона, розмішуючи ложкою чай.
— Пам’ятаю, звісно. Казала, що будинок нам на двох дістанеться.
— Ось саме так. На двох. А виходить, що все Оленчиній доньці відійшло.
Марія важко опустилася на стілець. Тема заповіту болісно відгукнулася в обох сестер.
— Галю, ми це вже сто разів обговорювали. Мама в останні роки погано тямила. Альцгеймер, кажуть лікарі.
— Та ж вона не одна заповіт складала! Нотаріус був, свідки. Як могли дозволити хворій жінці все чужій людині записати?
— Дарина не чужа. Вона мамину племінницю вихала, коли та хворіла.
— Виходила! — хмикнула Ганна Іванівна. — Пару місяців походила, ліки давала. А ми що, тридцять років мамою не займалися?
Марія мовчала. Обидві сестри знали, що це несправедливо, але нічого вже змінити не могли. Суд вони програли, будинок перейшов до Дарини — далекої родички, яка з’явилася в їхній родині лише в останні роки.
Дзвінок у двері перервав їхні роздуми.
— Я відчиню, — підвелася Марія.
У передпокої почулися голоси, а потім у кухню увійшла їхня племінниця Софійка — донька покійного брата.
— Привіт, тітонько Галю, тітонько Маню, — поцілувала вона обох у щоку. — Як справи?
— Та от живемо потихеньку, — відповіла Ганна Іванівна. — А ти як? Робота як?
— Нормально все. У відпустку збираюся на море. Хотіла вас запитати, може, гроші потрібні? Можу трохи допомогти.
Марія з Ганною переглянулися. Софійка завжди була гарною дівчинкою, але зараз її пропозиція прозвучала особливо зворушливо.
— Дякуємо, Софійко, — сказала Марія. — Поки самі справляємось.
— Гаразд, якщо що — кажіть, не соромтесь. А взагалі я хотіла розповісти новину. Пам’ятаєте Дарину, яка бабусин будинок отримала?
Ганна Іванівна напружилася.
— Звісно пам’ятаємо. А що з нею?
— Так вона будинок продає! Оголошення вчора побачила в інтернеті. Чотири мільйони просить.
— Що?! — Ганна Іванівна підскочила з місця. — Продає?!
— Ну так. Каже, що будинок старий, ремонт дорогий, а їй квартира в місті потрібна.
— Не може бути, — прошепотіла Марія. — Мама ж казала, що будинок у родині має залишитися.
— Яка тепер родина, — гірко усміхнулася Ганна Іванівна. — Чужа тітка отримала спадщину й робить що хоче.
Софійка ніяково переступала з ноги на ногу.
— Тітонько Галю, а може, ви до неї зайдете? Поговорите? Раптом вона погодиться вам дешевше продати?
— На що купувати? — розвела руками Ганна Іванівна. — У мене пенсія чотири тисячі, у Марії — п’ять. Де нам чотири мільйони взяти?
— Може, кредит який візьмете?
— У нашому віці кредит? Мені шістдесят вісім, Марії — шістдесят чотири. Хто нам грошей дасть?
Софійка зітхнула.
— Шкода дуже. Будинок-то гарний був, великий.
— Був, — луною відгукнулася Ганна Іванівна.
Після того як племінниця пішла, сестри довго сиділи мовчки. За вікном сідало сонце, забарвлюючи кухню в золотисті тони.
— Знаєш що, — раптом сказала Ганна Іванівна, — а піду я до неї. До тієї Дарини.
— Навіщо? — здивувалася Марія.
— Поговорю. Може, совість у неї прокинеться.
— Галю, не треба. Тільки засмутишся.
— А що мені втрачати? Будинок все одно не мій.
Наступного ранку Ганна Іванівна наділа найкращу сукню й пішла до батьківського будинку. Іти було недалеко, всього через два квартали, але кожен крок давався з трудом.
Будинок виглядав занедбаним. Паркан похилився, хвіртка скрипіла, у саду буяли бур’яни. Ганна Іванівна болісно скривилася, згадавши, яким доглянутим був двір за матері.
Вона постукала у двері. Відчинила Дарина — жінка років сорока п’яти, повна, з невдоволеним обличчям.
— А, це ви, — сказала вона, впізнав
