Моя донькамама зявилася в світі, коли їй лише сімнадцять. У її погляді ще блищали дитячі мрії про майбутнє, що лише починалося. Вона народила маленького Тараса, живе зі мною, а я, Марина Ковальчук, підхоплювала його, коли ніч накривала наш двір, готувала їжу, втішала її, як могла. Але часто вона шепотіла:
Це не моє життя. Хочу іншого.
У девятнадцять років вона залишила Київ, вирушила до Варшави, сказавши, що знайде роботу, шле гроші в гривнях і забезпечить сина кращим завтра. Пообіцяла повернутись. Через місяць її номер уже не піднімався. Я більше не чула її голосу.
Іноді в інтернеті зявлялися фото: вона посміхається на пляжі, у колі друзів, наче все в порядку. Але жодного дзвінка, жодного переказу, жодного «як він там?». Я взяла на себе всю турботу про хлопчика: садочок, школа, уроки, хвороби, нічні сни. Він зростав, називаючи мене мамою.
Коли йому виповнилося десять, донька несподівано повернулася. «Хочу його побачити», сказала вона. На місяць залишилась, ходила з ним у парк, купувала одяг, залишала кілька гривень. Я сподівалась, що цього разу все буде інше. Але вона зникла знову.
Два роки лише порожнеча. Я більше не чекала, не шукала сварок, не хотіла судів. Жила лише заради Тараса. У дванадцять він знову почув її кроки. «Повернулася за сином», мовила вона, ніби діти це лише валізи, що можна забрати, коли заманеться.
Я намагалася щось сказати, та не мала жодних прав. Суворі листи з викликом на суд про примирення. У судовій залі, коли Тарас плакав і просив залишитись, я голосно проголосила:
Віддай його. Я вже виконала свою частину.
Вона увезла сина до Вроцлава. Біль був гіркотою, та я зрозуміла, що треба прийняти. Спочатку привозила його кожні два тижні, потім рідше, потім лише на канікули. Кожен раз він шепотів:
Бабусю, це не мій дім.
Я ніколи не лила на неї гіркоту, лише тихо підкріплювала:
Одного дня ти зрозумієш сама.
І цей день настав. Коли йому виповнилося вісімнадцять, Тарас повернувся до Києва. Стояв на порозі з валізою, сльози в очах, обійняв мене і прошепотів:
Бабусю, я хочу жити з тобою.
Я не заплакала, лише притиснула його до себе і шепнула:
Цей дім завжди буде твоїм.
Тепер Тарас дорослий, навчається, мріє, будує власне життя. Його мати живе далеко у Варшаві, і він вже не шукає її. Сказав, що не злюсь, просто нічого не має про що говорити. Я ж відчуваю спокій, бо виконала свій обовязок. Любов, яку я віддала, нарешті повернулася до мене.
