Наша донька соромилася нашого сільського походження й не запросила нас на своє весілля
Вона ніколи не приховувала, що нам бракує міської витонченості. Але щоб так навіть не повідомити про власний шлюб
Ми з чоловіком завжди жили просто, але гідно. Наша хата, город, корови, клопоти усе мало один сенс: виховати нашу єдину доньку чесною людиною. Для неї ми віддавали останнє. Найкращий одяг? Їй. Нові чоботи? Звісно. Пальто, щоб не гірше за інших? Без питань. Ми голодували б, лише б вона мала все. Вона виросла гарною, розумною. Відмінниця, мріяла про місто. І ми раділи наша Олеся матиме іншу долю.
Чоловік за старими звязками влаштував її до престижного університету у Львові. Безкоштовно. Пишалися, ніби це наша власна перемога. Підтримували, як могли і словом, і гривнями. Кожні її канікули ставали святом. Ми слухали її розповіді, як казки: про роботу в офісі, про залицяльника з доброї родини Андрія, сина бізнесмена. Вона сяяла, згадуючи його. А ми лише думали: швидше б уже весілля
Але минули роки, а пропозиції не було. Одного разу чоловік не витримав: «Запросіть Андрія в гості, хоч познайомимося!» Вона вагалася, відмовлялася через роботу. Раз, другий Підозри зростали. Щось було не так. Тоді ми наважилися: поїдемо до Львова самі. Адресу знайшли в старих паперах. Купили подарунки, вдягли найкраще і рушили в дорогу.
Будинок вражав. Цегла, скло, охорона. Ласкавий чоловік провів нас усередину. Розкіш, як у кіно. Ми стояли, не знаючи, куди дивитися, доки нас не запросили до вітальні. І ось я побачила його. На столі велике весільне фото в рамці. У білій сукні, з букетом наша Олеся. Чоловік застиг, ніби камяний. А в мене під ногами розверзлася безодня.
«До речі, чому вас не було на весіллі?» раптом спитав Андрій.
Ми з чоловіком переглянулися. Що йому відповісти? Що ми й не знали? У цю мить вона зявилася. Олеся. Її обличчя перекривилося, губи затремтіли. Жестом я покликала її поговорити. Спочатку вона щось бурмотіла, а потім випалила:
«Я не запросила вас тому що ви з села. Мені було соромно. Я не хотіла, щоб усі знали, що мої батьки селяни»
Ці слова пройняли мене, як ніж. Як так? Ми? Сором? Ми, які віддали їй усе? Працювали без відпочинку, щоб вона мала майбутнє?
«А Андрій?» ледь промовила я. «Він знав?»
«Так. Він хотів, щоб ви прийшли. Навіть надіслав запрошення, але я сказала, що ви відмовилися»
Ось і все. Ми були її соромом, який вона сховала. Навіть права побачити найважливіший день її життя нам не залишила. Без пояснень, без слів. Просто стерла нас.
Ми поїхали того ж дня. Без сліз, без криків. Лише пустота в душі. Як жити далі, коли власна дитина відвертається? Як вірити, що це не було даремно? Що ми не виховали чужинку?
Відтоді Олеся не дзвонила. І ми теж. Не через злість через біль. Бо не знаємо, що сказати тому, хто так легко нас зрадив.
