15 листопада 2025р.
Сьогодні моя донька принесла мені листзапрошення на власне весілля. Коли я розкрив його, в мене на підлозі майже зїхали ноги. Я ніби відчув, як у грудях стискає холодний подих долі.
Як виявилося, у мене вже два шлюби за плечима. Перший шлюб залишив після себе донечку Зоряну Петрівну. Друга син, якого я назвав Олексій. Перша дружина, Марина Іванівна, не хотіла дітей і, схоже, не мала материнського інстинкту. Я хотів, щоб Зоряної була добра дитина, тому звернувся до Марини і просив повернути її до мене. Друга ж дружина, Олена Гнатівна, з радістю погодилася прийняти доньку як свою.
Коли Зорянці виповнилось сімнадцять, вона прийшла до нас і повідомила, що чекає дитину. Той хлопець, який мав стати батьком, миттєво зник, коли дізнався про це. Ми не обвинувачували її, не кидали камені в її долю просто прийняли її і майбутнє чадо. Олена запропонувала офіційно зареєструвати Зоряну в нашій квартирі на вулиці Кульпарківській, щоб у неї був захист та підтримка.
Зоряна не працювала, доки її син не потрапив до дитячого садка. Олена виховувала його, немов свого власного, і ставила його в один ряд із нашими спільними дітьми, даруючи обом однакову любов і турботу.
Рік минув. Зоряна познайомилася з новим хлопцем, і вони спочатку переїхали разом, а потім вирішили одружитися. Усі організаційні клопоти замовлення столика в ресторані «Вишиванка», виготовлення запрошень, підготовка традиційних вареників і кутії злізли на плечі Олени. Зоряна лише розсилала листи гостям, нічого більше не роблячи.
Коли я прочитав запрошення, то ледь стояв на ногах. На конверті стояло лише моє імя, а маминої ні краплини. Я був вражений і розчарований: Олена вклала всю душу в виховання Зоряни, організувала святкування, а донька ні про неї й не згадала.
Я одразу став на бік Олени. У день весілля я прийшов до ЗАГСу, привітав молодят і повернувся додому. У ресторан я не зайшов не хотів сидіти поруч з тією порожнечею, яку залишила моя донька.
Цей випадок навчив мене, що в сімї важливі не лише кров’яні звязки, а й ті, хто щодня дарує свій час і серце. Той, хто підтримує, заслуговує на повагу і визнання, навіть коли інші це не помічають.
