Моя донька вийшла заміж за чоловіка, якого я любила а я завагітніла від його батька.
Я ніколи не думала, що моє життя перетвориться на одну з тих драм, які я колись зневажливо змішувала. Але ось я сиджу у ванній о третій годині ночі, тримаючи тест на вагітність із двома рожевими смужками, поки моя донька спить у сусідній кімнаті з чоловіком, якого я колись вважала своїм.
Все почалося два роки тому, коли я зустріла Данила в кавярні, де працювала. Він був постійним клієнтом, завжди замовив однакову чорну каву без цукру. В ньому була така усмішка, що освітлювала кімнату, і такі очі, від яких відчуваєш, ніби ти єдина у всьому світі.
Ти завжди працюєш уранці? запитав він одного звичайного вівторка.
Майже завжди, відповіла я, відчуваючи, як щоки палають. Мені подобається тиша ранку.
Мені теж, усміхнувся він. Тому я сюди й приходжу. Ну, і щоб побачити тебе.
Серце забилося, немов підліткове. У сорок два роки, після важкого розлучення, я вже не сподівалася відчути ці метушливі метелики в животі.
Тижні минали, і наші розмови ставали довшими, глибшими. Він розповідав про свою роботу архітектора, про мрії про подорожі Європою, про те, як рік тому втратив матір. Я говорила йому про свою доньку Софійку, про плани відкрити власну кавярню, про свої страхи й надії.
І одного дня він нарешті спитав:
Оленко, ти не хочеш повечеряти зі мною у пятницю?
Я погодилася без вагань. Той вечір був ідеальним: вечеря в італійському ресторані, прогулянка парком, розмови до пізньої ночі. Я знову відчула себе живою, бажаною, особливою.
Але наступного дня, коли я розповіла Софійці про свою зустріч, усе змінилося.
Данило який саме? спитала вона, широко розплющивши очі.
Данило Коваленко, повторила я. Чому?
Її обличчя зблідло.
Мамо він він мій новий керівник. Я почала працювати в його компанії тиждень тому.
Мій світ захитався. З усіх місць, з усіх людей
Він неймовірний, мамо, продовжувала Софійка, не помічаючи мого шоку. Такий розумний, добрий. І гарний, правда?
Наступні місяці були тихим пеклом. Я бачила, як Софійка приходила додому щораз більше закохана, безперестанку розповідаючи про Данила, про те, який він чудовий, як він її розуміє. А я всміхалася й кивала, коли серце розривалося на шматки.
Данило більше не приходив до кавярні. Ми обидва знали те, що почалося між нами, тепер неможливе. Але коли наші очі зустрілися на заручинах Софійки через півроку, я зрозуміла: він відчуває те саме.
Олено, прошепотів він, коли ми залишилися наодинці на кухні. Ти не уявляєш, як мені шкода.
Не за що, брехала я. Вона тебе любить, і це єдине, що має значення.
Але я почав він.
Ні, перебила я. Не кажи цього. Будь ласка.
Весілля було тортурою. Я дивилася, як вони обмінюються клятвами, обіцяють вічне кохання, а я вдавала, що щаслива за свою доньку. Тієї ночі я плакала, як не плакала роками.
Але якщо я думала, що це найгірше, що могло статися, то помилялася.
Я зустріла Романа, батька Данила, на весіллі. Він був струнким, шістдесятилітнім удовцем, з лагідною усмішкою і сумним поглядом. Ми почали говорити про наших дітей, про те, як щасливі вони разом, про те, як важко буває їх відпускати.
Може, випємо кави завтра? запропонував він наприкінці вечора. Гадаю, нам обом треба це пережити.
Роман розумів мій біль так, як ніхто інший. Він теж втратив кохану людину, хоч і через інші обставини. Наші кавові зустрічі переросли в обіди, потім у вечері, а згодом у довгі розмови до світанку.
Ми не шукали кохання. Ми просто хотіли заповнити порожнечу в наших серцях. Але співчуття переросло у щось більше глибше, реальніше, ніж будь-хто з нас очікував.
Це неправильно, сказала я одного вечора, після нашої першої ночі разом.
Я знаю, відповів він, гладячи моє волосся. Але я не можу відпустити тебе, Олено. Ти єдина хороша річ, що трапилася зі мною після смерті дружини.
Восемь місяців ми тримали наші стосунки в таємниці. Бачилися в його квартирі, далеко від цікавих очей. Було складно, було ризиковано, але це був наш маленький острівець серед хаосу.
Аж до цієї ночі. Аж до цієї рожевої смужки на тесті.
Мамо? Ти добре? голос Софійки прорізав тишу з-за дверей.
Так, дитинко, прошепотіла я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. Просто трохи нездужаю.
Принести тобі чаю?
Ні, не турбуйся. Іди спати.
Я чую, як її кроки віддаляються, і залишаюся наодинці зі своєю таємницею. За кілька годин мені доведеться подзвонити Роману, сказати
