Знаєш, ми з чоловіком звичайна, але міцна сімя. Це у нас у обох перший шлюб, і ми живемо разом вже 25 років. Ніколи не сварилися при нашій доньці, завжди підтримували одне одного, показували їй, що значить любов і турбота. Загалом, у нас досить щасливий брак. Моя надія була, що донька, побачивши такий приклад, зможе побудувати і свою сімю не гіршу. Бо ж кажуть, що діти переймають все від батьків.
Але все не так просто. Наша донька досі не заміжня, але є у неї хлопець. Два роки тому померла моя мама, і Нове житло квартира у Львові лишилася доньці у спадок. Ми з чоловіком вирішили, що не будемо заважати, нехай вона там живе сама. Але днями вона нам сказала, що разом із нею живе і її хлопець.
Сам факт, що у неї особисте життя нас не турбує. Але цей її хлопець ну, словами не передати. Він абсолютно нічого не робить вдома, навіть не намагається по чоловічому допомогти. Щось десь протікає, лампочка згоріла наша Марічка одразу тата кличе, а він і не думає щось поремонтувати. Я не раз у неї питала: «Чому твій хлопець нічого не робить?» вона лише плечима знизує і мовчить, все обіцяє, що от-от і почне щось допомагати.
А ще, уяви собі, він і роботи не має! Вже давно безробітний. Всі витрати на плечах нашої Марічки. Вона аж на двох роботах працює, щоб їх обох забезпечити. Мені зовсім не віриться, що він її справді цінує чи дорожить нею.
Я їй вже й не раз казала, що це невдала історія. Але їй байдуже. Вона переконана все стане на свої місця, він зміниться, вони стануть гарною родиною. Вона його кохає… А я свою доньку люблю до болю, і серце за неї розривається.
