Колись, задовго до теперішнього часу, трапилася зі мною історія, яку до цих пір важко згадувати. Мене звуть Олена Миколаївна. Мій син Олесь був для мене світлом у вікні. Після школи жили ми удвох у нашому рідному Чернігові. Я завжди трималася осторонь від його стосунків, хоч у хаті й бували різні дівчата. Декілька разів уже здавалося — ось-ось буде весілля, але щось не складалося.
Олесь мріяв про міцну сім’ю, та не кожній його обраниці подобалася моя присутність. Остання і взагалі сказала прямо: “Не буду жити з мамчиним хлопчиком!” Мені було гірко чути таке — адже я ніколи не втручалася, не навязувала свою думку. Але, мабуть, просто мій відблиск у вікні став для неї зайвим.
Тоді я зрозуміла — поки ми під одним дахом, синові важко будувати своє. Тож прийняла важке рішення — повернулася до батьківської хати у селі, щоб дати Олесеві простір. Минув рік. За цей час він одружився, і у них із невісткою чекали дитини на початку лютого. Син не запрошував мене до себе, але я не ображалася — думала, нехай поживуть самі.
Перед Різдвом я вирішила поїхати раніше, у грудні. Хотіла не просто побачитися, а й допомогти — може, треба щось приготувати до маляти, підказати, підтримати невістку. Захопила з собою гостинці — варення, в’язану ковдру, подаруночки. Сподівалася, що зустрінуть із радістю, що разом зустрінемо Святий Вечір, що залишуся на тиждень — поки важко, я б хоч по господарству допомогла.
Та те, як зустрів мене син, я не забуду ніколи. Він відчинив двері й одразу сказав: “Мамо, треба було подзвонити… У нас місця нема. Незабаром приїде Тетяна Іванівна — мати Наталки. Ми домовились, що вона нам допомагатиме. Вибач, але ти не можеш залишитися.” Навіть не запросив у хату, стояв, як перед чужою, ніби я якась випадкова знайома, що невчасно нависала.
Я все ж таки зайшла, посиділа трохи на кухні, випили чаю. Олесь робив вигляд, що все гаразд, розпитував про мої справи. Та що п’ять хвилин поглядав на годинник. Я все зрозуміла. Він не чекав мене. Не хотів. Навіть не намагався приховати досади.
Потім допоміг донести речі до автобуса й посадив на останній рейс. На Святий Вечір. На свято, яке завжди було сімейним. Тієї ночі я плакала, як не плакала навіть тоді, коли проводжала чоловіка в останню путь. Бо відчувала — мене викреслили з життя. Матір більше не потрібна. Допомога не потрібна. Я — зайва.
Минув тиждень. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. Ні слова вибачення. Ніби нічого й не було. Ніби я й не приїздила. Ніби я — пусте місце. Хоч усе життя віддала синові. Працювала, щоб він міг навчатися, відмовляла собі у всьому, щоб у нього було краще. А тепер я не варта навіть простого “дякую” й місця за різдвяним столом.
Чим я заслужила таке? Невже тепер материнська любов нічого не варта? Невже мати, яка віддала все для дитини, має повертатися додому сама, з важким серцем і відчуттям непотрібності?…
