Бути вдовою у тридцять два — це не просто біль. Щоденна боротьба, коли не маєш права на слабкість. Особливо коли на руках мала дитина, а попереду — вічне почуття провини перед собою, перед життям, перед дочкою. Чоловік пішов раптово — аварія, одного ранку, без прощання. І я залишилася сама з маленькою Соломією й відчуттям, що далі не буде ні світла, ні тепла, ні майбутнього. Та, мабуть, доля вирішила випробувати мене на повну.
На щастя, після університету мене відразу взяли на роботу — не дуже престижну, але стабільну. Материнство не зруйнувало мою кар’єру, але зробило кожне досягнення вдвічі важчим. Я економила на собі, прокидалася до світанку, поверталася ввечері, знесилена. Трималася тільки на любові й допомозі мами. Саме вона тоді підставила мені плече: годувала, гуляла з Соломією, допомагала з ліченням. Без неї я б не впоралася.
Перші роки пройшли як у тумані. Я навіть не думала, що колись знову впущу в серце чоловіка. Та й як? Дитя потребувало батька, а я навіть слова “кохання” не могла вимовити без сліз. Соломія росла, потім — школа, підлітковий бунт. Сварилися, мирилися, знову сперечалися, але я завжди була поруч. Хотіла, щоб вона виросла сильною, але не жорстокою. Старалася, як могла.
Коли вона вступила до університету, я вирішила відступити. Не лізти, не дихати їй у потилицю. Інколи питала про її хлопця, але далі — мовчанка. Це її життя, її вибір. Я своє вже віджила… Так думала, поки один колега, Богдан, не запросив мене до театру. Сходили кілька разів. Нічого не вийшло. Я ще жила минулим, а він — спогадами про колишню дружину. Розійшлися тихо. Але я згадала, що я жінка. Що можу сміятися, слухати компліменти, отримувати квіти. Цього мені вже давно ніхто не дарував.
Минуло багато років. Соломія вийшла заміж, народила сина — я стала бабусею. Зять у неї чудовий, стриманий, терплячий. Навіть її непростий характер витримує — отже, любить. Я пишалася ними. Думала, на цьому моє життя і закінчується. Але воно раптом… почалося наново.
Олесь з’явився несподівано. Зустрілися на виставці. Він — вдівець, я — вдова. Спочатку просто розмовляли. Потім — прогулянки, дзвінки, цікаві історії. Працював радником із зовнішньоекономічних питань, півжиття провів у відрядженнях. Ерудований, м’який, з глибоким поглядом. Мені з ним було тепло. Спокійно. Без напруги. Просто — рідна людина.
Але варто було згадати про нього, як донька перетворилася на камінь. Соломія шаленіла. Її все дратувало: його вуса, його голос, його вік (він молодший за мене на три роки). Навіть те, що він заздалегідь розподілив майно між дітьми — для неї це було підозріло. Казала, що я наївна, що мною користуються. Не слухала, перебивала, йшла, коли я намагалася пояснитися. Адже я ніколи не просила в неї ні поради, ні дозволу на щастя…
Вона приходила все рідше. РВона приходила все рідше, а в моєму серці росло розуміння — треба вибирати.
