**Щоденниковий запис**
Моя свекруха голосно випалила: «Слухай, цієї квартири ти не отримаєш!» Вона була найгучнішою з усіх, гаркнула: «Слухай, цієї квартири тобі не бачити! Не знаю, як ти доглядала дідуся, якою оманою змусила його переписати тобі житло, але воно не твоє. По-друге, зникнеш із життя мого сина. Нарешті він зустрів гарну дівчину з доброї родини. Тож ти зі своїми дітьми зникнеш з обрію. Усе зрозуміла?»
Десять років я доглядала за чоловіковим дідусем, живучи з дітьми в орендованій квартирі. Його сестра Оксана жила з тим самим дідусем. Свекруха також не знаходила часу для свого чоловіка вони не знаходили спільної мови. Я не здобула вищої освіти, не зробила карєри. Весь вільний час віддавала дідусеві та дітям.
Мій чоловік постійно зраджував, а його родина лише додавала напруги. Інші жінки не мали серйозних намірів чоловік із дітьми та без майна, тож він завжди повертався до мене. Я пробачала заради дітей. Власної оселі ми не купили більшість доходів йшла на оренду та догляд за дідусем. Якщо Оксана й приїжджала, то лише щоб випросити частину його пенсії, скаржачись на скрутне становище. Проте, незважаючи на труднощі, вони з чоловіком та дітьми щороку їздили у відпустку та іноді міняли сімейний авто.
Пять років тому дідусь заповів мені свою квартиру. Він сказав:
«Ти стала мені ближчою за всю мою родину. Онук зрадник, він віддасть квартиру матері чи сестрі. Хай мої правнуки живуть краще. За твою працю отримаєш нагороду. Щоб потім не казала, що прожила життя даремно.»
Ніхто не знав про заповіт: чим менше людей знають, тим краще сплять. Коли дідусь захворів сильніше, родина активізувалася. Вони почали відвідувати його, цікавитися здоровям. Навіть пропонували допомогу у догляді вперше за багато років! Дідусь не був дурнем і розумів, чого від нього хочуть. Він приймав увагу з усмішкою, кмитливо підморгуючи мені.
Нарешті в мене зявився вільний час. Ви й уявити не можете, що значить гуляти містом наодинці: без дітей і без дідусевого візка. Я тішилася свободою. Дідусь довго не прожив. Його сміливість викликала в мене щирий жаль. Поділ спадщини почався майже одразу. Свекруха й Оксана почали тиснути на мого чоловіка:
«Віддаси квартиру Оксані. Вона вже багато років тут живе це її дім. Потім отримаєш квартиру матері. Просто відмовся від спадщини. Усе буде твоє, але пізніше.»
Чоловік повірив обіцянкам матері й погодився не претендувати на квартиру. Її слова про те, що житло дістанеться синові, я не сприйняла серйозно: моя свекруха, окрім Оксани та її дітей, ніким більше не цікавилася. Мені було боляче, що десять років догляду за дідусем ніхто не цінував усі лише ділили його майно.
Я шанувала мудрість дідуся. Він заздалегідь оформив усі документи у нотаріуса.
Того вечора чоловік повернувся з роботи й почав збирати речі.
«Ти куди?» запитала я.
«Втомився. Розлучаюся з тобою та дітьми. Жив з тобою, щоб ти доглядала за моїм дідусем. Тепер це твоя проблема. Не хочу більше платити за оренду. Вже давно маю іншу жінку.» Він вийшов, легковажно махнувши на прощання.
Ну що ж, я почала готуватися до переїзду та пошуку роботи. За кілька днів приїхала вся родина чоловіка разом із Оксаниним чоловіком та дітьми. Вони кричали, дорікали мені, перебиваючи один одного. Свекруха була найгучнішою, ревнула:
«Усі замовкніть! А ти слухай! По-перше, квартира не твоя. Не знаю, як ти доглядала за дідусем, якою оманою витягла у нього житло, але воно не твоє. Ми доведемо, що ти аферистка! По-друге, зникнеш із життя мого сина. Він нарешті знайшов гарну дівчину з хорошої родини, скоро буде дитина. Тож ти зі своїми дітьми зникнеш з горизонту! Усе зрозуміла? Повторю: віддаси квартиру моїй доньці, а сина залишиш у спокої!»
«Знаєте, що я зрозуміла? Що можу викинути вас із свого життя.»
Я замкнула двері, ігноруючи галас. Мої діти й я матимемо нормальне життя: я знайшла роботу, у нас є власна оселя. Я вдячна дідусеві. Мій чоловік зникне з нашого життя і ми будемо щасливі. Я певна, що все буде добре.
**Урок:** Родина це не лише кров, а й вірність. Іноді чужі люди стають ріднішими за родичів. А найкраща помста жити щасливо.
