Того дня над Києвом нависли важкі хмари, повітря було прохолодним і дощем пройнятим. Марічка, вагітна на восьмому місяці, обережно завязала хустку й вийшла з торбою на базар. Її чоловік, Богдан, сказав, що вранці має термінову справу, тому пішов рано. Вона не замислювалася над цим, лише відчула легкий сум: хоча скоро мала народити, їй доводилося самостійно купувати кожну пелюшку, кожну серветку, кожну пляшечку молока.
Базар був повний людей. Марічка йшла повільно, тримаючи рівновагу з великим животом. Вибрала дещо для маляти й вже збиралася йти, коли раптом почула знайомий голос. Це був голос її чоловіка.
Обернувшись, вона застигла на місці.
Богдан ішов під руку з молодою дівчиною у короткій спідниці та високих підборах, сміявся і щось говорив. У руці він тримав пакет і ласкаво питав:
Що хочеш зїсти? Куплю тобі все.
Ні, не хочу багато, а то погладшаю.
Навіть якщо погладшаєш, я все одно тебе кохатиму.
Марічка стояла нерухомо, наче вкопана. Не наважилася підійти. Здалеку вона бачила свого чоловіка, людину, з якою ділила життя, тепер ніжного з іншою А його вагітна дружина мусила сама йти на базар.
Сльози не виступили. Серце було стиснене.
Вона не влаштувала скандалу. Не заплакала. Марічка лише дістала телефон і надіслала йому повідомлення:
«Щойно побачила тебе на базарі. Я втомилася, мусила поїхати додому раніше. А ти грай свою роль до кінця.»
Написавши, вимкнула телефон. Відповіді вона не чекала.
Богдан сміявся, коли телефон здригнувся. Прочитавши повідомлення, він зблід. Випустив руку дівчини й озирнувся.
Що сталося? запитала вона.
Богдан не відповів, вибіг із базару, бурмочучи:
Марічка Марічка тут
Але Марічки вже не було. Важкий живіт, повільний крок серед натовпу, сухі очі. Серце пусте. Без гніву, без образи лише біль, що душив.
Повернувшись додому, вона не пішла у спальню, а прямим шляхом до кухні. Викладала на стіл усе, що купила для дитини: блакитний костюмчик для новонародженого, вовняні панчішки, пахучу присипку, пелюшки, пляшечку для молока. Кожна річ ніж у серце.
Згадувала ночі вагітності, коли він казав, що працює допізна. Згадувала прийоми у лікарні, де вона сиділа сама годинами. Згадувала його холодний, далекий погляд останнім часом.
Все це було не через її уяву а через те, що він мав іншу.
Богдан повернувся за годину, з перекривленим обличчям. Побачивши її сидячою спиною на кухні, він промовив, запинаючись:
Марічко вибач
За що вибачатися? спитала вона, не обертаючись. За свою «справу»?
Я помилився. Вона це ніщо. Я ніколи не хотів тебе покидати. Не думав, що ти побачиш
Якби не побачила, скільки б ще мені брехав?
Марічка підвелася й глянула на нього зі спокоєм, що лякав:
Не треба, щоб ти її кидав. Не треба, щоб ти обирав. Я вже вибрала за нас обох.
Марічко не роби так Я помилився
Дитина, що в мене під серцем, не потребує брехливого батька. А я зрадливого чоловіка.
Вона дістала із кишені вже готові папери про розлучення.
Підпиши. Прочитай уважно й підпиши. Не проситиму нічого, лише дитину. І спокій.
Богдан опустився на стілець, схопившись за голову. Він ніколи не думав, що Марічка, його покірна дружина, буде такою рішучою. Він очікував сліз, благань, прощення. Але ні: її очі були холодні, як залізо.
Ти ще мене кохаєш? спитав Богдан.
Можливо, колись кохала дуже. Але в ту мить, коли побачила тебе з нею на базарі зрозуміла, що моє серце перестало.
Ці слова стали останнім вироком їхньому шлюбу. Без криків, без сварки. Лише жінка, яка через нього навчилася бути сильною до кінця.
Через кілька місяців Марічка народила здорову дитину. Зайнята сином і новим життям, усмішка повернулася на її обличчя. Спокійна усмішка, вільна від пут.
А Богдан іноді стояв біля її дверей із подарунками й очима, повними каяття. Але двері ніколи не відчинялися.
Миналося. Та, хто колись була слабкою, навчилася відпускати і жити для тих, хто вартий цього найбільше для себе і своєї дитини.
