Той осені, коли мала народитися дитина, моя дружина пішла сама по речі для маляти й раптом побачила мене на ринку з коханкою. Вона лише надіслала мені повідомлення і воно мене паралізувало на місці.
Небо над Києвом було похмурим, прохолодним, накрапав дощ. Олена, вагітна на восьмому місяці, обережно завязала хустку й вийшла з торбою до базару. Її чоловік, Андрій, казав, що має ранкову нараду, тож пішов із дому раніше. Вона не замислювалася над цим, лише відчула легкий сум: ось-ось народжувати, а все доводиться робити самій купувати пелюшки, пляшечки, одяг для дитини.
На ринку було тісно. Олена йшла повільно, тримаючись за великий живіт. Вона вже вибрала все необхідне й збиралася йти, коли раптом почула знайомий голос. Це був голос її чоловіка.
Повернувшись, вона завмерла.
Андрій йшов під ручку з молодою дівчиною в короткій спідниці й на підборах, сміявся, щось говорив. У руці він тримав пакет і ласкаво питав:
“Що хочеш? Куплю тобі все.”
“Ні, не треба багато, а то погладшаю.”
“Навіть якщо погладшаєш, я все одно тебе любитиму.”
Олена стояла нерухомо, наче вкопана. Вона не наважилася підійти. Здалеку вона бачила свого чоловіка, людину, з якою ділила життя, як він ніжно піклується про іншу а його вагітна дружина мусить сама ходити по базарах.
Сліз не було. Серце просто стиснулося.
Вона не влаштувала сцену. Не ридала. Олена лише дістала телефон і написала йому:
“Тільки що побачила тебе на ринку. Я втомилася, поїду раніше додому. А ти грай свою роль до кінця.”
Відіславши повідомлення, вона вимкнула телефон. Вона не чекала відповіді.
Андрій сміявся, коли задзвонив телефон. Він прочитав повідомлення й зблід. Впустив руку дівчини й озирнувся.
“Що сталося?” запитала вона.
Андрій не відповів. Він вибіг із ринку, бурмочучи:
“Олена Олена тут”
Але Олена вже пішла. Її важкий живіт, повільні кроки серед натовпу, сухі очі. Серце порожнє. Без гніву, без образи лише біль, що душив.
Прийшовши додому, вона не пішла у спальню, а прямо на кухню. Виклала на стіл усе, що купила для дитини: блакитний комбінезон, вовняні панчішки, присипку, пелюшки, пляшечку. Кожна річ як ніж у серце.
Вона згадала ночі вагітності, коли він казав, що працює. Згадала прийоми у лікаря, де чекала сама. Згадала його холодні очі останнім часом.
Все це було не вигадкою а просто тому, що в нього була інша.
Андрій повернувся за годину, з перекривленим обличчям. Побачивши її спину на кухні, він прошепотів:
“Олено вибач”
“За що? За те, що був на нараді?”
“Я помилився. Вона ніщо. Я не хотів тебе втрачати. Не думав, що ти побачиш”
“Якби не побачила, скільки б ще брехав?”
Олена підвелася й подивилася на нього зі спокоєм, що лякав:
“Тобі не потрібно її кидати. Тобі не потрібно вибирати. Я вже вибрала за нас обох.”
“Олено не роби так Я помилився”
“Дитина, яку я ношу, не потребує батька-брехуна. А я чоловіка-зрадника.”
Вона дістала із кишені вже підготовлені папери про розлучення.
“Підпиши. Прочитай уважно й підпиши. Я нічого не візьму лише дитину. І спокій.”
Андрій опустився на стілець, схопившись за голову. Він ніколи не думав, що Олена, його покірна дружина, може бути такою рішучою. Він очікував сліз, благань, пробачень. Але її очі були холодні, як залізо.
“Ти ще мене любиш?” спитав він.
“Можливо, колись любила дуже. Але в ту мить, коли побачила тебе з нею на ринку зрозуміла, що моє серце перестало тебе кохати.”
Ці слова стали останнім вироком для їхнього шлюбу. Без криків, без скандалів. Лише жінка, яка через нього навчилася бути сильною до кінця.
Через кілька місяців Олена народила здорову дитину. Зайнята сином і новим життям, вона знову почала усміхатися. Спокійно, без кайданів минулого.
Андрій іноді приходив під двері з подарунками й болем у очах. Але двері більше не відчинялися.
Історія залишилася позаду. Та жінка, яка колись була слабкою, навчилася відпускати і жити для тих, хто того вартий для себе й своєї дитини.
