Минуло десять років відтоді, як Катерина Мельник покинула свого чоловіка Богдана Шевчука та двох маленьких доньок, відмовившись стати його доглядальницею після того, як він опинився прикутим до інвалідного візка. Тепер, коли другий чоловік залишив її і вона опинилася на межі повного фінансового краху, Катерина з’явилася на порозі їхнього колишнього будинку в Києві — змінена роками тягаря й виснаження. Богдан, який тепер сам виховував Орисю та Соломію, неохоче впустив її до хати, хоча в повітрі висів тягар невирішеної напруги. Дівчата, яким тоді було тринадцять і десять, стояли біля батька — холодні й мовчазні.
Вечеря, накрита на стіл, перетворилася на незручне випробування: удавані розмови, гірка правда про життя, яке Катерина покинула. Дівчата, які до болю знали свої будні з Богданом, на її спроби заговорити відповідали чемною, але настороженою дистанцією. Катерина сиділа в домі, що стояв на спогадах, частиною яких вона не була. Ситуація була очевидна: вона чужа, що намагається знайти собі місце в родині, яка давно навчилася жити без неї.
Після вечері Богдан дістав стару, зачитану до дірок і переклеєну клейкою стрічкою книжку казок — «Пригоди Лисеняти». Це була не просто дитяча книжка: на берегах сторінок його рукою були вписані найважливіші миті з життя доньок — їхні здобутки, труднощі, всі ті роки, коли Катерини не було поруч. Він змусив її прочитати книжку донькам уголос, примусивши нарешті зіткнутися зі справжньою вагою буднів і тим емоційним тягарем дитинства, від якого вона колись відмовилася.
Голос Катерини тремтів, коли вона читала, а дівчата пильно дивилися на жінку, яку до цього знали лише зі старих фотографій. Ця мить зворушила їх до сліз. Розмова, що зав’язалася потому, дозволила їм поставити болючі запитання і змусити матір зустрітися з правдою без виправдань. Катерина мусила прийняти гірку реальність власних рішень. Вона визнала: не була поруч на днях народження, не ділила їхніх страхів, переживань і моментів дорослішання.
Насамкінець Богдан дав Катерині достатньо грошей у гривнях, щоб вона могла стати на ноги, але чітко дав зрозуміти: це не знак прощення й не спроба стерти минуле. Він віддав їй книжку, щоб вона нарешті закінчила історію, яку сама обірвала на середині. А донькам показав: співчуття важливе, але воно не означає, що треба заперечувати біль минулого. Коли Катерина вийшла за двері, родина перегорнула нову сторінку свого життя, залишивши стару болючу історію позаду й почавши творити зовсім нову оповідь.
