Мені 44 роки, і я виріс у сім’ї, про яку багато хто може лише мріяти. Батьки — обидва лікарі, які мають власні клініки в маленькому містечку неподалік Львова, а брат був моїм найкращим другом з дитинства до юності. Ідеальне щастя, де кожен день був сповнений турботою і підтримкою. Але все змінилося, коли в моє життя увірвалася вона — жінка, яка перевернула мій світ і зрештою зруйнувала його.
Я познайомився з Оксаною на першому курсі університету. Вона була моєю повною протилежністю, як день і ніч. Її дитинство пройшло в дитячому будинку, і в 11 років її всиновили прийомні батьки. Але щастя тривало недовго — вони розлучилися, і Оксана залишилася з матір’ю, яка невдовзі почала пити. З батьком стосунки майже перервалися. Її життя було боротьбою, але вона вистояла — з залізною волею і рішучістю вирватися з минулого. Після школи вона вступила до університету, оплачуючи навчання сама, працювала на двох роботах, вчилася до пізньої ночі, закінчила з червоним дипломом. Ця сила мене зачепила.
Наші стосунки почалися як казка, поки я не привіз її у рідну домівку. Оксана, виросла в бідності, дивилася на наш затишний маєток з ледь прихованим презирством. Вона промовчала тоді, але пізніше, під час сварки, вигукнула, що ми — багаті сноби, які живуть у вигаданому світі. Ці слова вразили мене, як блискавка, але я проковтнув образу, списавши все на її важке минуле. Ми пережили кризу, хоча тріщина вже дала про себе знати.
Перед весіллям я сказав їй, що батьки хочуть оплатити святкування. Оксана спалахнула: «Я не буду їм зобов’язаною!» Її голос тремтів від гніву, а я не знав, як її заспокоїти. Потайки поговорив з батьками, і вони, не бажаючи сварок, тихо передали мені гроші. Оксані я нічого не сказав. Весілля відбулося чудово, і вона пишалася, думаючи, що ми усе зробили самі, довівши свою незалежність. Я мовчав, боячись зруйнувати її ілюзію.
Коли ми дізналися, що чекаємо на доньку, батьки світилися від щастя. Одного разу вони привезли дитячі речі — крихітні платтячка і пінетки. Я чекав бурі, але Оксана несподівано усміхнулася і подякувала. А потім, ледь за ними зачинилися двері, холодним тоном заявила: «Більше ніяких подарунків від твоїх батьків». Я не наважився розповісти про це мамі з татом — їхня радість за онучку була настільки щирою, що я не хотів її згасити. На їхні запитання, що нам потрібно, я брехав, що ми вже все придбали.
Але буря все ж вибухнула перед пологами. Батьки без попередження привезли новенький візочок — дорогий, той самий, що ми бачили у магазині. Оксана зблідла: «Це непотрібна розкіш, забирайте його назад!» Слово за слово, і почалась сварка. Вона кричала, ображала їх, а я стояв, вражений. Візит закінчився скандалом, після якого у неї почались перейми передчасно. І кого вона звинуватила? Моїх батьків! Сказала, що це їхня вина, що вони довели її до стресу. Вперше я протестував: «Ти не права, вони не винні!»
А потім вона поставила мене перед вибором — тяжким, як вирок. Або я залишаюся з нею і донькою, але повністю відрікаюся від батьків і брата, не беру від них ні копійки, або розлучення — і я ніколи не побачу свою маленьку. Серце розривалося на частини, кров гупала в скронях. Що мені було робити? Я обрав дружину і доньку, відвернувшись від сім’ї, яка дала мені все. Відмовився від любові батьків, від спадщини, яка могла б забезпечити нам безбідне життя. Ми переїхали в інше місто, подалі від минулого.
Дванадцять років я не чув голосу мами, не обіймав тата, не жартував з братом. Я працюю вчителем у школі, і кожен кінець місяця — це підрахунок копійок, щоб звести кінці з кінцями. Ми живемо скромно, майже бідно, тому що Оксана ненавидить приймати допомогу. Я дивлюся на неї і не впізнаю ту дівчину, яка колись надихнула мене своєю стійкістю. Тепер я бачу лише злість — вона ненавидить світ, звинувачує всіх у тому, що її життя не стало таким, як у інших. Те, що я любив у ній, обернулося відразою, що роз’їдає мене зсередини.
Я думаю про розлучення. Діти підросли, і я сподіваюся, вони зрозуміють мене, зрозуміють, чому я більше не можу так жити. Я помилився в Оксані — жорстоко, непоправно. Її гордість, що здавалася мені силою, виявилася отрутою, що отруїла все навколо. І тепер я стою перед руїнами свого життя, запитуючи себе: як я міг так осліпнути? Як я пожертвував сім’єю заради жінки, що ненавидить навіть тінь щастя?
