Мій стосунок із колишньою завершився зустріччю у залі суду. Не буду говорити, хто винен, а хто ні, адже у стосунках завжди винні обидві сторони.
Але факт у тому, що моя друга дружина знайшла собі коханця. Це заможний підприємець, який приїхав до Києва багато років тому, а потім відкрив у нашому місті маленьку кавярню. Спочатку вона намагалася приховати свої стосунки з ним, та зрештою вже навіть не ховалася.
Згодом вона прийшла і поставила мене перед фактом: подає на розлучення й має намір вимагати половину нашого дому. Вона розраховувала, що я розхвилююся, почну нервувати, можливо навіть просити її передумати, але квартира була куплена виключно за мої чесно зароблені гривні. Колишня не мала нічого спільного з цією оселею, окрім того, що прожила в ній два роки. А зараз ще й наважується заявляти свої претензії.
Я це сприйняв спокійно. Навіть не відмовляв її від суду, просто чекав, коли вона програє справу і оплатить судовий збір. Адже мав вже негативний досвід із першою дружиною. Судова тяганина тривала понад три роки. Причиною було те, що ми не могли досягти порозуміння. Кожна зустріч у суді завершувалася скандалом.
Втім, моя перша дружина таки домоглася свого – подала на мене позов щодо половини мого майна. Вона знайшла хорошого адвоката. Колишня залишила мене без квартири, яку я успадкував після батька.
Але зі другою дружиною я поводився значно обачніше. До одруження у мене вже була квартира у Львові, яку я сам ремонтував, але оформлена вона була на імя мого брата Олега людини, якій я довіряю абсолютно. І коли дійшло до розлучення, виявилося, що в мене, в юридичному плані, нічого нема. Після того, як перше невдале подружжя позбавило мене житла, жодна жінка більше не змогла мене обвести навколо пальця.
Іноді думаю, чи змінив би я щось у своєму житті чи поступив би по-іншому, чи дав би ще одну можливість. Та життєва мудрість підказує мені: українська обережність і родинна підтримка ось те, що справді рятує у складних ситуаціях.




