У дитячому будинку мене врятувала вітчимка після смерті батька. Зараз я хочу подякувати їй.
Моє життя у містечку Вербове колись було сповнене щастя: люблячі мама й тато, затишна хата, дитячий сміх. Та трагедія поділила все на «до» і «після». Мама захворіла і згасла, лишивши нас із батьком у порожнечі. Він не впорався із горем — почав пити, і незабаром пляшка стала його єдиною втіхою. Наше життя перетворилося на кошмар, а я, маленький хлопчик, опинився на краю прірви.
Холодильник стояв порожній, їжі не було. Я ходив у драних, брудних речах, а однокласники показували на мене пальцями, шепотілися за спиною. Сором загнав мене додому — я перестав ходити до школи, боячись глузувань. Сусіди помітили, що коїться, і погрожували батькові органами опіки. Соцпрацівники прийшли, і на якийсь час тато взявся за розум: готував їжу, прибирав, намагався виглядати нормальним. Але це була лише маска. Пив він ще більше, а незабаром у нашій хаті з’явилася нова жінка.
Її звали Оксана. Я, десятирічний Богдан, дивився на неї з недовірою. Як тато міг привести когось до нашого дому після мами? Але я розумів: якщо він одружиться, соцпрацівники залишать нас у спокої. Так Оксана увійшла в наше життя, і, на мій подив, вона виявилася доброю. У неї був син, Андрійко, мій одноліток, і ми швидко подружилися. Тато здавав нашу квартиру, а ми вчетверо жили у великій хаті Оксани. Здавалося, життя виправляється, і я почав вірити у краще.
Та щастя виявилося крихким. Через два місяці тато помер. Його серце не витримало алкоголю і горя. Я лишився сам, і світ завалився. Відразу після похорону мене забрали до дитячого будинку — тато й Оксана не встигли одружитися, і я не був їй рідним. Я сидів у холодній кімнаті дитбудинку, дивився у вікно, і відчував, як надія вмирає. Мені здавалося, що я нікому не потрібен, що моє життя скінчене.
Але Оксана не кинула мене. Кожного дня вона приходила до дитбудинку, приносила мені солодощі, говорила, обіймала. Вона боролася за мене, збирала документи для усиновлення, бігала по інстанціях. Я не вірив, що це можливо — занадто багато разів мене зраджували. Але одного разу вихователька сказала: «Богдане, збирай речі. За тобою прийшла мама». Я вийшов до воріт, побачив Оксану й Андрійка, і сльози полилися самі. Я кинувся до них, обійняв так міцно, ніби боявся, що вони зникнуть. Крізь сльози я вперше назвав її мамою й дякував, не перестаючи.
Повернення додому було дивом. Я знову відчув тепло, безпеку, любов. Оксана стала для мене не вітчимкою, а справжньою матір’ю — слово «вітчимка» навіть не повертається на язиці. Вона дала мені сім’ю, дім, надію, коли я був на межі відчаю.
Роки пролетіли. Я закінчив школу, вступив до інституту, отримав диплом і влаштувався на роботу. З Андрійком ми лишилися братами — не по крові, а по духу. У нас свої родини, але ми не забуваємо Оксану. Кожні вихідні їдКожні вихідні їдемо до неї у Вербове, де вона зустрічає нас запашними паляницями, теплими обіймами та іскристими очима, що світяться від щастя бачити нас знову.
