Життя у маленькому містечку Явір було сповнене щастя – люблячі батьки, затишний дім, дитячий сміх. Але трагедія розділила все на “до” та “після”. Мама захворіла й покинула нас, залишивши мене з татом наодинці з порожнечею. Батько не впорався з горем – почав пити, і незабаром пляшка стала його єдиною втіхою. Наше життя перетворилося на жах, а я, маленький хлопчик, опинився на краю прірви.
Холодильник був пустий, їжі не було. Я ходив у брудному, зношеному одязі, а однокласники показували на мене пальцями, шепотіли за спиною. Сором змусив мене закритися вдома – я перестав ходити до школи, боячись насмішок. Сусіди помітили, що коїться, й погрожували батькові соцслужбами. Працівники прийшли, і на деякий час тато взявся за розум: готував їжу, прибирав, намагався виглядати нормально. Але це була лише маска. Пив він ще більше, і незабаром у нашому домі з’явилася нова жінка.
Її звали Оксана. Я, десятирічний Андрій, дивився на неї з недовірою. Як батько міг привести когось у наш дім після мами? Але я розумів: якщо вони одружаться, соцпрацівники залишать нас у спокої. Так Оксана увійшла в наше життя, і, на моє здивування, вона виявилася доброю. У неї був син, Тарас, мій одноліток, і ми швидко подружилися. Батько здавав свою квартиру, а ми вчетверо жили у великій квартирі Оксани. Здавалося, життя налагоджується, і я почав вірити в краще.
Та щастя виявилося крихким. Через два місяці батько помер. Його серце не витримало алкоголю й горя. Я залишився сам, і світ обрушився. Одразу після похорону мене забрали до дитячого будинку – батько і Оксана не встигли одружитися, і я не був їй рідним. Я сидів у холодній кімнаті дитбудинку, дивився у вікно й відчував, як надія вмирає. Мені здавалося, що я нікому не потрібен, що моє життя скінчене.
Але Оксана не кинула мене. Кожного дня вона приходила до дитбудинку, приносила мені солодощі, розмовляла, обіймала. Вона боролася за мене, збирала документи для усиновлення, бігала по інстанціях. Я не вірив, що це можливо – занадто часто мене зраджували. Але одного разу вихователька сказала: “Андрію, збирай речі. За тобою прийшли мама”. Я вийшов до воріт, побачив Оксану і Тараса – і сльози самі полилися. Я кинувся до них, обійняв так міцно, ніби боявся, що вони зникнуть. Крізь сльози я вперше назвав її мамою й дякував без кінця.
Повернення додому було дивом. Я знову відчув тепло, безпеку, любов. Оксана стала для мене не вітчимом, а справжньою матір’ю – слово “мачуха” навіть не повертається на язиці. Вона дала мені родину, дім, надію, коли я був на межі відчаю.
Роки проминули. Я закінчив школу, вступив до університету, отримав диплом і влаштувався на роботу. З Тарасом ми залишилися братами – не по крові, а по духу. У нас свої родини, але ми не забуваємо Оксану. Кожні вихідні їдемо до неї в Явір, де вона зустрічає нас улюбленими пирогами, теплими обіймами й мудрими порадами. Вона радіє нашим успіхам і підтримує у важкі хвилини. Я дивлюся на неї й не перестаю дякувати долі за таку маму.
Оксана врятувала мене, коли я був нікому не потрібен. Вона подарувала мені життя, сповнене любові й сенсу. Іноді я думаю: що було б, якби вона не прийшла за мною? Чи зміг би я вистояти наодинці? Її вчинок – приклад того, що справжня родина будується не на крові, а на серці. Я хочу сказати їй: “Мамо, дякую за все”. І нехай увесь світ знає, яка вона неймовірна…
