Вам колись снилось, як це — жити в чужій хаті роками, не знаючи, коли скажуть «збирай речі»? Ми з чоловіком Тарасом орендуємо житло вже сім років. За цей час не раз траплялось, що господар раптом повертав помешкання: то їхній син передумав їхати навчатися, то сусіди почали вести себе неможливо, то просто підняли ціну без пояснень. А ми все це врем’я не можемо дозволити собі дитину — адже в таких умовах страшно навіть думати про сім’ю.
Ми б і жили з батьками — моїми чи його. Але їхні хати замалі, і допомогти вони нам нічим не можуть. Ми з Тарасом давно закінчили університети, одружились ще студентами. Тоді мріяли, що коли в нас з’являться діти, ми будемо молодими батьками, близькими їм за духом. Тепер я й не певна, чи хочу цього. А якщо дитина виросте і стане для нас чужою, як нова молода генерація зі своїми дивними поглядами?
Обоє працюємо, збираємо гроші, живемо скромно. Ніяких кафе, відпусток. Все заради одного — накопичити на власну оселю. Але скільки б не відкладали, все одно не вистачає. І як на зло, у Тарасового батька почалися серйозні проблеми з серцем. Він ще не старий, але здоров’я підводить, і тепер чоловік йому допомагає. Звісно, це ще сильніше б’є по нашому бюджету, але що вдієш — родина.
А потім моя мати, Ганна Іванівна, сказала, що їй дісталася велика сума — спадок від тітки. Вона хоче нам допомогти: дати гроші, щоб ми нарешті купили хоч маленьку «однушку». Радості не було меж! Ми вже почали шукати рієлтора, а потім вирішили оглядати варіанти самі.
Спершу були гарні пропозиції, але на спроби торгуватись нас одразу відшивали. Потім — гірше: то «однушка» без вікон, то крихітна комірка, яку продавці називали «затишним гніздечком». Але ми не здавалися — витрачали час, сили, навіть сон. Все заради мрії про власну домівку.
А потім Тарас поїхав до батьків. Повернувся мовчазний, задумливий. Ввечері сів навпроти мене і сказав, що батько в дуже важкому стані. Можливо, знадобиться операція. Шансів мало, але вони є. І він вважає, що правильно буде віддати гроші, які хоче нам передати моя мати, на лікування його батька. «Життя важливіше за квартиру, — сказав він. — Ми ще заробимо. А татові… в нього може не бути часу».
Говорив він палко, з болем, щиро. Я мовчала. Потім намагалася пояснити: це не наші гроші. Мати ще не передала їх нам. Вона хотіла допомогти нам, а не його батькам. Так, хвороба страшна. Але як я можу просто взяти і віддати чиїсь гроші на чужу потребу?
Після цієї розмови Тарас подивився на мене так, наче я йому чужа. Сказав, що я егоїстка. Що якби це був мій батько, я б не вагалась ні секунди. Ми продовжуємо спілкуватись, але все частіше — холодно, наче сусіди. І я вже не певна, чи нам потрібна ця хата, якщо житимемо в ній, як чужі.
Коли мати дізналась про задум Тараса, вона різко відмовилась віддавати гроші заздалегідь. Сказала, що передасть їх тільки в день підписання договору, коли буде ясно, що квартира дійсно купується.
Я її розумію. Це її гроші. Вона хотіла допомогти нам, а не сватам. Але все одно важко. Тому що я не хочу втрачати чоловіка. Я просто хотіла дім. Своє гніздо. Для нас. А отримала недовіру, образи та холод.
Оточення розділилось на два табори. Друзі Тараса — на його стороні. Мої — на моїй. А я просто хочу жити в мирі, любити й бути любитою. Та, здається, це набагато складніше, ніж зібрати на іпотеку.
Як гадаєте, хто з нас правий?
