Мені було шістнадцять років, коли я завагітніла від хлопця, якого дуже любила. Ми з Ростиком зустрічалися рік, і після цього настала моя вагітність. Ростик був моїм однокласником. Коли ми дізналися про це, страх охопив нас обох, тому ми вирішили нічого не розповідати моїм батькам. Та все одно, вони дізналися про це і дуже розсердилися.
Наша родина вважалась зразковою. Я була єдиною донькою і мала гарні оцінки в школі. Ми з Ростиком були ще неповнолітні, тому рішення приймали наші батьки.
Ми обоє чудово вчилися, і тому наші родини мріяли, щоб ми вступили до престижних університетів, здобули добрі професії і забезпечили собі майбутнє. Дитина могла все це зруйнувати.
Тому мама змусила мене зробити аборт. Було ще не пізно. Все пройшло без ускладнень.
Після того ми з Ростиком повернулися до звичного життя. Продовжували зустрічатися, закінчили школу, вступили до університету і вже за рік одружилися. Батьки не втручалися в наше життя. Згодом я знову завагітніла, і ми всі були по-справжньому щасливі.
Та на шостому місяці почалася кровотеча. Синочок народився дуже маленьким, важив лише півтора кілограма. Через три години після народження він помер.
Були ускладнення. Лікарі не змогли зупинити кровотечу, тож мені видалили матку. Я більше ніколи не зможу мати дітей. Мама прийшла до мене у лікарню і сказала, що дуже шкодує, що змусила мене зробити аборт колись давно. Але легше від того мені не стало.
Минуле не повернеш, і помилок, на жаль, не виправити. Тепер я ніколи не стану матірю й не матиму власних дітей. Не знаю, чи зможемо ми з Ростиком зберегти нашу сімю й бути щасливими. Адже діти це основа нормальної української родини.
