«Авто моє, і я сама вирішую, кому його давати!» — заявила свекруха.
Ми з чоловіком, Олексієм, молода сім’я, нашому шлюбу всього три роки. Живемо у невеликому містечку під Черніговом, де кожна гривня на вагу золота. Ми взяли іпотеку на кватиру і тепер усіма силами намагаємось її виплачувати, економлячи на усьому. Життя було б трохи легшим, якби не одна помилка, яку Олексій зробив ще до нашого весілля. Разом із матір’ю, Надією Василівною, він купив авто, вклавши в нього більшість своїх заощаджень. Машину оформили на неї, а вона обіцяла, що даватиме нам її за першої потреби. Ці обіцянки виявилися порожніми словами, а ми потрапили у пастку, з якої досі не вибралися.
Кожного разу, коли нам потрібне авто, Надія Василівна знаходить тисячу відмовок. То вона поїхала на дачу, то до подруг, то нібито віддала машину в сервіс і «забула» попередити нас. «Є ж автобуси, їздіть на них!» — кидає вона, хоча ми завжди просимо авто заздалегідь, за тиждень, а то й два. Якщо дивом вдається взяти машину, свекруха цілий день дзвонить: «Коли повернете? Де ви? Чому так дуже?» Не тому, що авто їй терміново потрібне — їй просто спокійніше, коли воно стоїть під її вікнами. Це не допомога, а знущання, і кожен такий випадок болить, ніби ніж.
При цьому Надія Василівна не соромиться брати з нас гроші на обслуговування машини. «Ви ж теж їздите, платіть!» — заявляє вона. Страховка, ремонт ходової, заміна шин — все за наш рахунок. Ми з Олексієм уже вклали в це авто більше, ніж воно коштувало, але прав на нього не маємо. Я пропонувала чоловікові припинити платити і копити на свою машину. Якщо свекрусі так дорогий її автомобіль, нехай сама його утримує! Але Олексій вагався, не хотів сваритися з матір’ю. Я бачила, як він розривається між мною та її вимогами, і це лише посилювало мою розпач.
Недавно наші фінанси трохи вирівнялися, і ми вирішМи з Олексієм пішли в магазин будматеріалів на автобусі, мовчки тримаючись за руки і розуміючи, що тепер наша дорога — тільки вперед, без оглядки на її капризи.
