Моя матір і сестра бачили в мені лише джерело грошей вони ніколи по-справжньому не цікавилися мною.
Я виріс у сімї, яка була далекою від справжнього дому. Нас було троє: мати, старша сестра й я. Батько? Лише привид минулого, імя в свідоцтві про народження. Я ніколи не знав його, і щоразу, коли я намагався розпитати про нього, мати змінювала тему, ніби його існування було забороненим.
Залишалися лише ми троє я, мати й сестра, Марія. Вона була старшою за мене на пять років, але завжди здавалося, що ролі змінені: це я був відповідальним, а вона розпещеною принцесою нашого дому.
Мати обожнювала її. Марія отримувала найкращий одяг, найдорожчі подарунки, усе, що побажає. А я? Мені діставалося її старе, поношене, завелике. Досі памятаю ті светри з закатаними рукавами, які мати недбало підгортала, бурмочучи: «Поносиш ще рік-два».
Їжа? Якщо Марія була голодна, вона могла брати скільки завгодно. Якщо ж я наважувався попросити більше, мені нагадували, що мати й так жертвує для нас усім.
Дні народження? Різдво? Для мене цього не існувало. Не було подарунків, ніжності. Лише зітхання матері, які нагадували, що я тягар на її втомлених плечах.
Я зрозумів одне: для неї я не був дитиною. Я був обузою.
### День, коли я став для них банкоматом
У шістнадцять я вже знав ніхто мені не допоможе. Мати й Марія були нерозривним дуетом, а я осторонь.
Тож я почав працювати. Після школи, у вихідні, коли тільки видавалася нагода. Робив усе: розносив газети на світанку, мив столи в кавярні, розвантажував коробки в магазині.
І, попри втому, я пишався собою. Вперше в мене були власні гроші.
Але для матері це було зовсім інше.
То ти вже заробляєш? запитала вона одного вечора зі своєю дивною мякою посмішкою.
Я кивнув, не підозрюючи, що буде далі.
Вона підійшла й поклала руку на моє плече.
Настав час допомагати сімї.
Під «сімєю» вона мала на увазі себе й Марію.
Сестра навіть не подумала шукати роботу. Навіщо? Її завжди хтось утримував спочатку мати, тепер черга дісталася мені.
### Втеча була єдиним виходом
Коли я закінчив школу, зрозумів треба тікати.
У нашому місті був університет, але я навмисне вибрав факультет за кількасот кілометрів. Це було питання не лише навчання, а й виживання.
Коли я повідомив матері про відїзд, її погляд став крижаним.
Ти нас кидаєш? Після всього, що я для тебе зробила?
Я ледве стримав сміх.
Я зібрав речі й оселився в гуртожитку. Вперше в житті відчув, що таке свобода. Працював далі тепер вантажником на вокзалі. Це було важко, але платили добре. Я нарешті міг купити пристойний одяг, випити каву без почуття провини.
Мати й Марія? Вони ніколи не дзвонили.
Не запитували, чи все добре, чи вистачає їжі, чи впораюся.
А коли я приїхав на свята, перші їхні слова були не «Як справи?» чи «Ти нам дуже бракував».
Мати оглянула мене й сухо зауважила:
Схоже, тепер у тебе є гроші.
Це не було питанням. Це був звинувачувальний вирок.
З того дня кожен мій візит перетворювався на торги. Їм потрібні були гро
