Моя мама живе лише моїм життям і життям моїх дітей, безперестанку нав’язуючи свою думку…
Я одружена десять років, ми з чоловіком — віруюча родина, виховуємо трьох дітей. Коли я вийшла заміж, я залишила невелике містечко під Львовом, де жила з мамою і бабусею. Після смерті бабусі мама залишилася одна, сумувала, приїжджала до нас в гості, але якось трималася — працювала, справлялася. Та кілька років тому все змінилося. Її здоров’я похитнулося — тиск стрибав, суглоби боліли, і я, охоплена страхом за неї, наполягла, щоб вона переїхала до нас ближче. Вона погодилася. Все життя вона прожила з мамою, одна, без чоловіка, і я не могла залишити її на самоті. Ми винайняли їй квартиру неподалік нашого будинку в передмісті, оплачуємо її, навіть знайшли їй роботу, щоб вона не відчувала себе втраченою.
Але замість вдячності я отримала тягар, який щодня все сильніше тисне на мене. Мама не просто переїхала — вона поглинула моє життя і життя моїх дітей. Раніше, коли вона приїжджала в гості, все було терпимо: вона раділа онукам, допомагала, від’їжджала. А тепер вона ніби розчинилася в нас, в нашому домі, в кожному нашому кроці. Її присутність душить мене, її гіперконтроль і нав’язлива турбота стали нестерпними. У неї свої погляди, свої правила, які вона без утоми вбиває мені й дітям в голови, ігноруючи нашу віру, наші традиції, наше життя. Вона наче не бачить меж — ні моїх, ні дитячих.
Все, що я роблю, неправильно. Я погано виховую дітей, не так їх годую, не те їм кажу. Вона має знати кожен наш крок: що ми їли, куди ходили, про що говорили. Вона допитується у наших нянь, винюхує деталі, як детектив, і потім висипає на мене свої “мудрі” поради. З кожним роком я відчуваю, як наш зв’язок руйнується, перетворюючись на напружені нерви і безкінечні суперечки. Я живу з цим вже надто довго, і це зламало мене. Я стала дратівливою, різкою вдома, почала сумніватися в собі як в матері. Її тінь вітає наді мною постійно, навіть коли її немає поруч — я чую її голос, її докори, її зітхання.
Я намагалася поставити бар’єри, обмежила її візити, посилаючись на заняття дітей і щільний графік. Але це не допомагає — вона все одно знаходить способи втрутитися. Чоловіка вона не приймає, дивиться на нього з презирством, наче він заважає їй повністю заволодіти мною і дітьми, повернути те життя, що було у неї з бабусею, коли вона виховувала мене одна. Іноді вона обрушує на мене потік скарг: “Я нікому не потрібна, я тягар, ти мене кидаєш”. І я тону в цьому — не знаю, як бути доброю, як залишитися собою, як не зірватися від безсилля. Кожна розмова з нею — як вижатий лимон, я відчуваю себе спустошеною, вигорілою до дна.
Вона твердить, що я перебільшую, що це все її любов до мене, така сильна, така жертвовна. А я збожеволію. Хочу бути хорошою донькою, але не можу — її “любов” душить мене, як удавка. Я не хочу її бачити, і це почуття розриває мені серце, бо за ним йде вина, тяжка, як камінь. Після кожного дзвінка я сиджу в тиші, намагаючись зібрати себе по шматочках, але не можу.
Зараз у нас з’явилася надія на спасіння — чоловікові запропонували роботу за кордоном, і ми плануємо переїзд. Це як промінь світла в темряві: я бачу шанс вирватися, вдихнути вільно, нарешті жити своїм життям. Але в грудях болить — залишити маму тут, одну, здається зрадою. Вона ж не молодіє, а що як її здоров’я погіршиться? Що як вона буде страждати, а я буду далеко, не в змозі допомогти? Ця думка мучить мене день і ніч.
Але жити поруч з нею я більше не можу. Мені потрібен простір, відстань — інше місто, інша країна, де вона зможе лише приїжджати в гості, а не вгризатися в наше життя, як корінь у землю. Я мрію про той день, коли її тінь перестане висіти наді мною, але страх і почуття обов’язку тримають мене в лещатах. Чи правильно я вчиняю, виїжджаючи і залишаючи її тут? І ще гірше — приховуючи, як сильно я цього хочу? Що як її самотність стане її болем, а я буду винна? Я почуваюся жахливо, розриваючись між любов’ю до неї і жагою свободи. Цей вибір — як ніж у серце, і я не знаю, чи вистачить у мене сил його зробити.
