Моя мати вдає, що хвора, щоб не працювати, і живе за наш рахунок.
Моя матір ніколи не мала бажання працювати. Доки був живий мій батько, їй і не треба було турбуватися він усе робив сам, заробляв гроші, а вона сиділа вдома, насолоджуючись роллю домогосподарки. Але тепер, після його смерті, вона вважає, що ми з дружиною повинні її утримувати. І ми з цим не згодні.
Моя мати вийшла заміж дуже рано у всього 19 років. Батько, який був на шість років старший, вже мав освіту, стабільну роботу і зарплату, достатню для безтурботного життя.
Вона любила розповідати їхню історію кохання, ніби це казка любов з першого погляду, той момент, коли все змінилося, коли вона раптом зрозуміла, що він людина її життя.
Я вірив у це аж до 15 років. Потім зрозумів правду: моя мати ніколи не хотіла ні вчитися, ні будувати карєру. Шлюб був для неї ідеальним виходом квитком до легкого життя без відповідальності.
Незабаром вона завагітніла, народила мене й вирішила, що буде доглядати за мною сама ніяких дитячих садків, нянь чи допомоги ззовні. Батько, захисний і радий, що може забезпечити їй таке життя, погодився без заперечень.
Я ніколи не був у дитячому садку, але й проблемним дитиною не був. Мати залишала мене в пісочниці, і я сам собі гравав. Вона давала мені іграшки, і я годинами її не турбував.
Вона ніколи не намагалася чогось навчитися, отримати освіту чи професію. Ніяких дипломів, ніяких навичок, жодного дня роботи поза домом. «Професійна домогосподарка», як сама з гордістю казала.
Я не критикував її спосіб життя. Якщо батько це приймав, то не мені було судити.
Але коли він помер, для неї все рухнуло. Вона навіть не спробувала організувати похорон чи оформити документи просто лежала у ліжку, дивилася в стелю й повторювала: «Як я тепер житиму? Як виживу?»
Спочатку я думав, що вона справді у жалобі. Але згодом зрозумів: її вбивала не стільки втрата батька, скільки втрата фінансового комфорту.
Батько залишив їй трохи заощаджень, але було очевидно, що гроші не безмежні.
Через півроку після його смерті в неї зявилася «геніальна ідея»: продати нашу трикімнатну квартиру й купити дві менші одну для неї, іншу для мене. Але мою вона хотіла здавати в оренду, щоб жити на ці гроші.
У її голові це був ідеальний план. Насправді ілюзія. Виручки від продажу не вистачило б навіть на одну квартиру. Та й навіть якби вистачило чому я мав жертвувати своїм майбутнім заради того, щоб вона й далі нічого не робила?
Ми з дружиною вже виплачуємо іпотеку. Ми не можемо дозволити собі утримувати ще когось. Тому я сказав їй прямо: «Мамо, ти доросла людина. Час знайти роботу.»
Вона заперечувала, але зрештою влаштувалася в місцевий магазин. І тут почалася трагедія.
Кожен її дзвінок був скаргою: «Я виснажена! У мене болять ноги! Я більше не можу!»
Щотижня вона плакала в телефонну трубку, благала про допомогу, говорила, що не витримує.
А минулої зими вона справді потрапила в аварію послизнулася на льоду й зламала ногу. Два місяці в гіпсі, не могла навіть ходити. Звісно, її звільнили. І хто мусив їй допомагати?
Ми.
Ми платили за її оренду, продукти, ліки. Що ще ми могли зробити?
Але коли вона одужала, раптом «виявилися» інші хвороби.
Гіпертонія. Мігрені. Болі в спині. Запаморочення. Яку б хворобу ви не назвали у неї вона була. Принаймні, вона так стверджувала.
Лікарі робили аналізи. Нічого серйозного. Але вона так гарно грала, що ми й далі давали їй гроші, відчуваючи провину.
Аж поки я не сказав: «Годі.»
Цього місяця я досяг межі. Сплатив її рахунки, дав 30 тисяч гривень і сказав: «Востаннє. Далі справляйся сама.»
Вона розридалася, назвала мене негідним сином, звинуватила в тому, що я її кидаю.
Але чесно? Мені байдуже. Вона абсолютно здорова. Якщо не хоче працювати нехай шукає заможного чоловіка, який її утримуватиме. У 55 років вона ще досить гарна для цього.
Тож скажіть я занадто жорстокий? Чи нарешті зробив правильний вибір?
**Життєва мудрість:** Іноді найважче сказати «ні» тим, кого любиш. Але якщо не встановити межі, ти ризикуєш знищити не лише себе, а й їх.
