Моя матір вдає, що хвора, щоб не працювати, і живе за наш рахунок.
Вона ніколи не мала найменшого бажання працювати. Поки мій батько був живий, вона про це й не думала він усе влаштовував, заробляв гроші, а вона сиділа вдома, насолоджуючись роллю домогосподарки. Але тепер, після його смерті, вона вважає, що ми з дружиною маємо її утримувати. А ми з цим не згодні.
Моя мати вийшла заміж дуже молодою у всього 19 років. Батько, який був на шість років старший, вже закінчив навчання, мав стабільну роботу і заробляв достатньо, щоб забезпечувати сімю.
Вона любила розповідати їхню історію кохання, ніби це казка любов з першого погляду, той момент, коли все змінилося, раптова впевненість, що він людина її життя.
Я вірив у це… аж до пятнадцяти років. Потім зрозумів правду: моя мати ніколи не хотіла ні вчитися, ні будувати карєру. Шлюб був для неї ідеальним рішенням квиток до легкого життя без відповідальності.
Незабаром вона завагітніла, народила мене і вирішила, що хоче присвятити себе мені цілком ніяких садочків, нянь чи допомоги зі сторони. Батько, захисний і радий, що може їй це забезпечити, погодився без питань.
Я ніколи не ходив до дитячого садка, але був спокійною дитиною. Мати залишала мене у пісочниці, і я сам собі гра́в. Вона давала мені іграшки, і я годинами її не турбував.
Вона ніколи не намагалася чогось навчитися, отримати освіту чи професію. Жодного диплома, жодних навичок, жодного дня роботи поза домом. «Професійна домогосподарка», як вона сама з гордістю казала.
Я ніколи не осуджував її спосіб життя. Якщо батько це приймав, то не мені було судити.
Але коли він помер, усе для неї розсипалося. Вона навіть не намагалася організувати похорон чи розібратися з документами просто лежала у ліжку, дивилася в стелю й повторювала: «Як я житиму? Як я виживу?»
Спочатку я думав, що вона справді у жалобі. Але потім зрозумів: її зламала не стільки втрата батька, скільки втрата фінансового комфорту.
Батько залишив їй трохи заощаджень, але було очевидно, що грошей надовго не вистачить.
Через півроку після його смерті в неї зявилася «геніальна ідея»: продати нашу трикімнатну квартиру в Києві й купити дві менші одну для неї, одну для мене. Але мою вона хотіла здавати в оренду, щоб жити на доходи від нього.
У її голові це було ідеальним рішенням. В реальності маренням. Грошей від продажу ніколи не вистачило б на дві квартири. Навіть якби й вистачило чому я маю жертвувати своїм майбутнім, щоб вона й далі нічого не робила?
Ми з дружиною вже виплачуємо іпотеку. Ми не можемо дозволити собі утримувати ще когось. Тому я їй чітко сказав: «Мамо, ти доросла людина. Час знайти роботу.»
Вона сварилася, але зрештою влаштувалася касиркою у місцевий магазин. І почалася трагедія.
Кожен дзвінок був скаргою: «Я виснажена! У мене болять ноги! Я не можу так більше!»
Щотижня вона плакала в телефон, благала про допомогу, казала, що не витримує.
А минулої зими вона справді потрапила в аварію послизнулася на льоду й зламала ногу. Два місяці в гіпсі, не могла навіть ходити. Звичайно, її звільнили. І хто взяв на себе турботи?
Ми.
Ми платили за її оренду, продукти, ліки. Що ще ми могли зробити?
Але коли вона одужала, раптом виявилося, що в неї зявилися інші хвороби.
Гіпертонія. Мігрені. Болі в спині. Запаморочення. Будь-яку хворобу, яку тільки можна уявити, вона тепер мала або принаймні так стверджувала.
Лікарі робили аналізи. Нічого серйозного. Але вона так гарно грала, що ми продовжували їй допомагати, почуваючись винними.
Доки я не сказав «годі».
Цього місяця моє терпіння закінчилося. Я заплатив її рахунки, дав 40 000 гривень і сказав: «Востаннє. Тепер сама про себе дбай.»
Вона розревілася, назвала мене невдячною дитиною, заявила, що я її кидаю.
Але чесно? Мені байдуже. Вона абсолютно здорова. Якщо не хоче працювати, хай шукає собі заможного чоловіка, який її утримуватиме. У 55 років вона ще досить гарна для цього.
Тож скажіть я занадто жорстокий? Чи нарешті зробив правильний вибір?
