— Нащо цих дівчат саміх відпускають? Зовсім малі, а вже автостопом їздять, — Леонід пригальмував, побачивши, як відчайдушно махають руками підлітки. Багато років не бував у сусідньому районі — потреби не було. Та й сам район був десь осторонь, немов у тупику, а далі вже гори.
— Куди вам треба? — запитав Гордєєв, визираючи з вікна.
— До Яремче підвезіть! — Дівчаткам років тринадцять-чотирнадцять. Прості облягаючі джинси, футболки, легкі куртки, світлі чубчики та наївний погляд.
— Далеко ж… Та ладно, мені по дорозі. Залазьте.
Щойно дівчата сіли, Леонід узявся їх повчати — любив він це. — Ви ще малі для автостопу. Ось ви мене не знаєте, а вже в машину сіли.
— Дядю, так автобуса нема, ми до райцентру їздили, а звідти довелося ловити попутку. Сюди доїхали, тепер знову шукаємо.
— Все одно треба було чекати автобус, — Леонід обернувся і зустрівся поглядом з однією з дівчат: очі блакитні, такі щирі, безтурботні, видно — вірить кожному слову.
— І куди це ваші батьки дивляться?
— Та ми вперше так поїхали. А ви добрий, це відразу видно.
— Оце так малята… Звідки вам знати, чи я добрий? — Леоніду стало приємно від дитячої похвали. — Хоча… правда, добрий. Але до інших не сідайте! Зрозуміли?
— Зрозуміли.
Гордєєв міг би висадити їх просто на дорозі — село було видко за кілометр. Але, відчувши себе опікуном, звернув.
— У нас грошей мало, — злякалися дівчата. — Ви зупиніться тут, ми дійдемо.
— Мовчіть! Довезу як треба.
Оксану висадили на першій же вулиці, а Надія жила майже в центрі. Леонід навіть шкодував, що батьків Оксани не побачив — сказав би, щоб не відпускали саму.
— Ось наш дім, тут зупиніться, — Надя показала рукою. Очі іскрилися, ніби вона не зранку виїхала, а цілий тиждень не була вдома. — Я вам грошей винесу!
— Не треба грошей. Води принеси. Батьки вдома?
— Мають бути. — Не встигла договорити, як відчинилася хвіртка. Молода жінка у хустці та робочому одязі — видно, з городу — підійшла до машини.
— Що це таке? Чому не автобусом? — занепокоїлася вона.
— Ось і я кажу: дві дівчинки на дорозі, стопують — це ризиковано. Не треба відпускати дітей самих, хоч тут і близько.
— Та до райцентру можна, завжди автобусом їздили, — виправдовувалася жінка. Дякую вам… — і раптом замовкла. Водій зняв кепку, і тепер сумнівів не залишилося: перед нею Гордєєв. Колись жили в одному селі.
— Льоню? — Вона скинула хустку, придивилася.
— Ну так, Леонід… А ти… Віра Воронова… Оце так зустріч, ледве впізнав.
— Ну й ти вже не хлопець, лисина пробивається, рано вроді.
Гордєєв трохи зніяковів. — Це твоя донька?
— Моя, Льоню, моя, — вона обернулася до доньки: — Іди, Надю, додому, обід на плиті.
Дівчина цікаво глянула на водія і пішла.
— Моя, звісно, моя. Я від неї не відмовлялася, як ти.
Леонід спочатку остовпів, потім завагався.
— Ну як сказати… були розмови, але ж нічого певного…
— Як же нічого? Ти ж одразу заявив, що це мої проблеми. От ми й вирішили, що краще поїхати, а там видно буде.
— Та все одно несподівано… Я просто підвіз, хто ж знав? А скільки Наді років?
— Чотирнадцять. Не помітив, як на тебе схожа? Спочатку я й не звертала уваги, а тепер тебе побачила… справді схожа.
— Ну і що ти хочеш? — Леонід вже збирався сідати в авто.
— Нічого, Льоню. Раніше не благала тебе, і зараз нічого не проситиму. І не треба нам від тебе нічого. Просто щоб знав.
— Ну, тоді я поїхав. — Він швидко сів у машину і вже завів двигун, коли раптом Віра підійшла і постукала у вікно.
Відчинив неохоче.
— Забула подякувати, що доньку підвіз. Щиро кажу. Отак зустрітися через стільки років… Мабуть, раз у житті буває. Все одно дякую, молодець, що до дому довіз. Виходить, що й рідний батько хоч раз у житті стане в пригоді. — Відійшла і махнула рукою.
Леоніду відповісти було нічого. Він поїхав далі. І всю дорогу лаяв себе за те, що розгубився. Адже чутки були, що Віра дитину залишила. А він робив вигляд, що його це не стосується. Виправдовувався лише тим, що все вийшло несподівано.
Згадав своє життя. Живе в достатку, дружина — підприємиця, два магазини, він допомагає. Але власних дітей поки нема. Виховує сина дружини від першого шлюбу, а про інших вона й не згадує. «Не до того», — каже. Леонід зітхнув і згадав Надині очі — свої власні.
Подумав, що міг би якось приїхати, але одразу ж відігнав цю думку. Бо згадав погляд Віри — минулого не повернеш. І згадав дружину — беззаперечний авторитет у родині. І знову відчув той самий страх, що чотирнадцять років тому.
— Хто це був? — Михайло вийшМихайло подивився їй у вічі й прошепотів: “Якби він колись повернувся, я б знайшов спосіб зробити так, щоб він пошкодував, що взагалі з’явився на нашому шляху.”
