Моя невістка навіть чай гарно заварити не вміє. А її страви — це справжній жах.
— Нащо ти чистиш стільки картоплі й запихаєш її у трилітрові банки? І навіщо тобі цілий казан борщу, якщо живеш сама? — запитала я у своєї подруги.
— Все для сина. Шкода мені його, — зітхнула вона, витираючи піт з чола. — Його дружина й чаю не може приготувати, як слід. Що вже казати про їжу — або розігріті напівфабрикати в мікрохвильовці, або доставка. Постійно щось заморожене, пересолене, жирне… А він же не залізний. Шлунок не вічний. Ось нарізала салат, зварила борщ, поклала картоплю в банку. Хай хоча раз поїсть нормально, як людина. Прийде з роботи, відкриє банку — і готовий суп. Чи м’ясо з картоплею на сковорідку кине — швидко й слідно.
Ось я розповім цю історію від себе. Може, тоді ви мене зрозумієте.
Я не з тих свекрух, що лізуть у кожну подробицю сімейного життя дітей. Не втручаюся. Син сам обрав собі дружину. Вона, здається, непогана, ввічлива. Але… готувати не вміє. Головне — не хоче вчитися. У неї позиція: ми обидва працюємо — значить, і домашні справи ділимо порівну. Готуємо разом. У теорії — правильно. Але що на ділі? Локшина швидкого приготування, смажені вареники та соуси з пакетиків.
Завжди кудись біжать. Усе на спішну руку. Швидше поїсти, швидше спати. Куди вони так спішать? В Instagram? В TikTok? У них навіть дітей нема. Чому б не приготувати нормальну вечерю? Чому не подбати один про одного?
Ви запитаєте: звідки я все це знаю, якщо не лізу в їхні справи? А ось звідки. Мій син став частим гостем у мене. Часто приходить і просить їсти. Між іншим: «Мамо, є щось перекусити?» Спочатку я думала — просто хоче маминого борщу. А потім прямо запитала: «Ти вдома взагалі щось їси?»
І він розповів. Так, іноді готують. Але переважно замовить доставку. Швидко, не смачно й дорого. Я бувала у них у гостях — усе як у людей, красиво… Але виявилося — це все з ресторану. Розігрівають, викладають на тарілки — ось і вечеря.
Я ледь не заплакала. Він у мене не королівської крові, звичайно. Чоловік, що працює по десять годин, приходить додому й їсть булку з ковбасою. А вона? Як майбутня мати, вона так годуватиме дитину? Бургерами з коробки?
Ні, я не буду нав’язуватися. Не піду вчити її готувати — пізно. Якщо її мати не навчила, то я тим більше не справлюся. Лише відносини зіпсую. Навіщо мені це?
Тому я роблю по-своєму. Чищу картоплю, варю м’ясо, розкладаю по банкам. Принесе додому — і сяде за стіл. У мене після роботи є час. Що мені ще робити, серіали дивитися? Краще борщу зварю. Це не подвиг, не шахта. Просто турбота. Материнська.
Може, ви скажете, що так допомагати не варто. Що він дорослий. Але коли він стоїть на порозі, голодний, виснажений — моє серце не витримує. Я ж мати. І не можу зрозуміти цих нових жінок. Приготування їжі — це не приниження, не каторга. Це любов. Проста, тепла, щоденна.
А я, мабуть, просто старію. І не встигаю за цим новим світом, де доставка ближча, ніж каструля.
