— Нащо ти чистиш стільки картоплі і складаєш у трилітрові банки? І навіщо тобі цілий казан борщу, якщо ти живеш сама? — запитала я у своєї подруги.
— Це все для сина. Мені його шкода, — відповіла вона, важко зітхнувши. — Його дружина навіть чай гарно не заварить. А вже про їжу й мови нема — то напівфабрикати в мікрохвильовці, то доставка. Постійно щось заморожене, пересолене, жирне… А він же не залізний. Шлунок не вічний. Ось і нарізала салат, зварила борщ, картоплю у банку. Хай хоч раз поїсть як людина, домашнього. Прийде з роботи, відкриє банку — і юшка готова. Чи м’ясо з картоплею на сковорідку — швидко і смачно.
Тепер я розповім цю історію від свого імені. Може, тоді ви мене зрозумієте.
Я не з тих свекрух, що лізуть у кожну щілинку сімейного життя дітей. Не втручаюся. Мій син сам обрав собі дружину. Вона, здається, непогана, ввічлива. Але… готувати не вміє. Найгірше — не хоче вчитися. У неї позиція: якщо ми обидва працюємо — значить, і вдома все порівну. Готуємо разом. Теоретично — правильно. Але на практиці? Локшина швидкого приготування, смажені вареники та соуси з пакетиків.
Весь час кудись поспішають. Все на бігу. Швидше поїсти, швидше спати. Куди так женуться? У Instagram? У TikTok? У них же навіть дітей нема. Чому б не приготувати нормальну вечерю? Чому не подбати один про одного?
Ви запитаєте: звідки я все це знаю, якщо в їхні справи не втручаюся? А ось звідки. Мій син став частіше заходити до мене. Приходить і просить щось поїсти. Ніби випадково: «Мамо, є щось перекусити?» Спочатку я думала, що просто хоче домашнього борщу. А потім прямо запитала: «Ти взагалі дома їси що-небудь?»
І він розповів. Так, іноді готують. Але переважно — замовить. Швидко, несмачно і дорого. Я бувала у них у гостях — все смачно, гарно… Але, як виявилося, це все — ресторанна доставка. Підігріють, викладуть на тарілки — і ось вам вечеря.
Я ледь не заплакала. Він у мене не принц, звичайно. Чоловік, що працює по десять годин, приходить додому і їсть булку з ковбасою. А вона? Як майбутня мати, вона так годуватиме і дитину? Бургерами з коробки?
Ні, я не хочу нав’язуватися. Не піду вчити її готувати — пізно. Якщо її мати не навчила, тим паче я не впораюся. Тільки відносини погіршу. Навіщо мені це?
Тому я роблю по-своєму. Чищу картоплю, варю м’ясо, розкладаю по банкам. Принесе додому — і їсть. У мене після роботи є час. Що мені ще робити, серіал дивитися? Краще борщу зварю. Це не подвиг, не шахта. Просто турбота. Материнська.
Може, ви скажете, що не треба так допомагати. Що він дорослий. Але коли він стоїть на порозі, голодний, стомлений — мо— серце моє не витримує, бо матері ніколи не буває пізно любити своїх дітей.
