Мене звати Олена Мельник. Мені 58 років, і те, що я розповім, я й сама не могла уявити, що колись випаде на мою голову.
Того недільного пополудня сонячні промені ледь-ледве пробивалися крізь вікно спальні. Я лише підвикнула після короткої дрімоти, бо вранці готувала традиційну курку з картоплеюкляцками до сімейного обіду, як завжди. Мій син Євген і його дружина Людмила мешкали у будинку, який залишив мене мій покійний чоловік у передмісті Броварів, будинок з невеличким садом, червоними бугенвіліями та характерним запахом старого дерева, що ніколи не зникає.
Коли я відкрила очі, відчувала незвичну тяжкість на голові. Я простягнула руку до волосся і їх вже не було. Довге, до пояса, колись доглянуте тридцять років, тепер стало коротким, ледь до плечей, нерівним, ніби хтось безжально зістріг ножиці.
Серце затріпотіло, я злізла з ліжка, підбігла до дзеркала. Моя красива гривня, якою я щодня розчісувала олією з мигдалю, була знищена. Я вийшла з кімнати, тремтячи.
«Що сталося з моїм волоссям?» запитала я, голосом, що тріщав.
Людмила, стоячи в вітальні, скрестила руки і холодною, вже знайомою мені інтонацією відповіла:
Ось так вчаться поважати місце.
Я не могла повірити. Повернулася до сина, до Євгена, того хлопця, якого я тримала на руках, заспокоювала вночі, коли його мучили кошмари, тримала, коли загинув його батько.
Мамусю, не варто так реагувати, сказав він, не встаючи з крісла. Ти вже занадто стара для такого довгого волосся. Воно виглядало застаріло. Людмила лише хотіла допомогти.
Слово «допомогти» пройшло крізь мене, мов ножем. Я проковтнула сльози, повернулася до спальні, закрила двері й стоячи перед дзеркалом з розірваним волоссям, що валялося на плечах, прийняла рішення.
Той же день я дізналася, що Євген щомісяця отримує від мене 2000 гривень. Це була частина моєї пенсії та заощаджень, які залишив мій чоловік. Я не думала, що це зайве бо це мій син, моя кров. Тоді я ще не знала, куди це приведе.
Вранці, коли я зайшла на кухню, Людмила стояла в рожевій халаті і дивилася у телефон, не піднімаючи погляду.
Доброго ранку, свекрухо, сказала вона, не зупинившись.
Ой, Людмила, не зважаючи на все, це лише волосся, воно відросте, відповіла я, намагаючись не підняти голос.
Син зайшов, виправивши краватку, і сказав:
Мамо, нам треба поговорити.
Я сіла за стіл, взяла лист паперу, на якому було написано, що будинок повністю в моїй власності, а ще листи з банку, де було видно, що я щомісяця переказую 2000 гривень. Тоді в моїй голові виникла думка: «Три дні час, щоб зрозуміти, чи є ще шанс на діалог, чи треба діяти».
Тієї ж ночі я піднялася на балкон, подивилася на червоні бугенвілії, що блищали краплями дощу, і зрозуміла, що вже не можу терпіти зневажання. Я вирішила, що через три дні висловлю людині, що вона має тридцять днів, щоб залишити мій дім.
Третій день настав. Я запросила Людмилу в вітальню і, з холодним, проте рішучим голосом, сказала:
Ти маєш тридцять днів, щоб звільнити це будиночок, яке належить лише мені.
Її очі запалалися гнівом, а Євген, виглядаючи безвихідним, лише мовчки кивнув. Я відчувала, як у моїй грудях піднявся полумяний спокій: довго я залишалася в тіні, дозволяючи іншим керувати моїм життям, а тепер я повернулася до власного місця до дому, який я будувала разом із коханим, до спогадів про його руки, що заплітали мої коси у неділю, до ароматів лимонного дерева, що цвіло в нашому саду.
Тим часом, у лікарню, коли я прибігла бачити Євгена після дрібної аварії, він, з пораненим руком, простягнув мені руку:
Мамо пробач. Я зрозумів, що ти не хотіла мене зраджувати, а лише захищала себе.
Я обійняла його, і сльози, які давно не текли, нарешті сплили. У нашій новій реальності я вже не була простим «старим дідом» в їхньому житлі. Я була власницею, якою я завжди мріяла бути жінкою, що знає свою ціну.
Тепер, коли я сиджу під тінню лимонного дерева, спостерігаючи, як червоні бугенвілії розквітають під осіннім сонцем, я розумію: той недільний ранок, коли я прокинулася без волосся, став початком мого справжнього пробудження. Я повернулася до себе, до своєї гідності, і це було найголосніше «твоє місце».
