Моя таємниця
Лежати на твердому, набряклому снігу від учора все відтануло, а сьогодні вдарив легкий морозець виявилося навіть приємно. Всередині палало, кров калатала у скронях, боліла грудини, лице палахкотіло жаром, у роті пересохло так, що язик злипався до неба.
Я захопив долонею пригорщу снігу, повільно, мовби костенілий, розтиснув зуби і поклав білу вологу в ротову порожнину. Стає легше, але смак металу усе псує. Кров сочиться із розбитих ясен, викликаючи кашель і ковтання. Навіть сил не було перевернутися й виплюнути.
Сніг трохи притуплював біль, за це я був йому вдячний до безмежжя. Безкоштовна анестезія слава Господу! Та холод дійсно лише віддаляв біль за горизонт, де призахідне сонце, велике й рубінове, котилося донизу. Дивитися на захід теж боліло очі пекло від нестерпного сяйва.
Я заплющився, а перед очима залишився великий, жовто-сірий диск.
Потрібно десь сховатися: у балці, ямі, лощині, згорнутися комом, затаїтися й зігрівати себе, скиглячи й дрижачи, як побита собака, проте сил не було. Ноги лежали мов гумові колоди, іноді їх пробігав судомний біль.
Я спробував перевернутися на бік, сперся на праву руку та вона відмовилася, в плече впялась гостра кістка.
Нічого Добре, тоді інакше! скреготав я зубами, шепочучи. Від хрипкого свого голосу стало страшно.
Зліва, здається, усе було неушкоджене вдалося навіть піднятися і якось сісти, але долоня потонула у снігу й тіло знов опинилося на крижаній ковдрі.
Може, просто померти тут і зараз? І тоді все скінчиться. Що зі мною буде потім однаково. Я схопився за шмат хліба, який не міг проковтнути сам дурень, сам наплутав. Тепер уже не врятуватися.
Зранку шукатимуть моє тіло. Обіцяли ж. Але Може, вовки встигнуть першими? Бо їсти їм також треба Це нехай їм дістаться лише кістки… І вороги мої побачать тільки це…
Стемніло раптово. Сон хилить очі. Я пірнаю в пітьму, плаваю там, як рибка в сітці, навіть приємно стає. А потім повертає біль спалахує червоними вогниками перед очима, розливається по жилах, викликаючи судоми в мязах і змушуючи мене скреготати зубами. Від того виникає сліпа лють безсила, порожня, але від того ще дикіша. Це як кидатися на ворога з голими руками. Ти слабкий, але інші лякаються твоєї розпачливої безстрашності. Була ще жага помсти. Але жінку я не вдарю ніколи. Помста у цьому неприйнятна
Лють примушує мозок працювати, скрипіти механізмами свідомості, застірчуватися, стогнати та не зупинятися.
Крізь живіт проривається страх глибокий, древній страх смерті. Він теж не дає відключитися.
З підліску ліворуч чути виття вовків. Морщусь: Ні, браття! Так просто нікому не дамся! Всі ви вовки, що ті двоногі, що ці чотириногі, та кістки мої не ваші!
Треба рухатись. Куди? Не важливо. Як саме теж. Хоч рачки, хоч як, але вибратися з цього місця моєї повної нікчемності.
Мамо Шкода її. Вона, мабуть, чекає на мене, хвилюється. Як там їй? Я не сказав, де я. Вона не дізнається, як усе завершиться Хіба що скажуть, як буде треба. Вона плакатиме. Це ж моя провина. Батько прокляне мене. Справедливо
Від цих думок мене знудило, а сльози, що повзли по щоках, замерзали, не падаючи на подерту куртку…
Я поповз. Кострубато підсовував під себе здорову руку, ляпав ногами по снігу, лишав на ньому червоні смуги, але все ж поволі рухався, намагаючись удалітися від голодного вовчого виття
А потім я впав у забуття. Як же це було солодко, так легко… Я нічого не відчував і ні про що не думав. Повне обнулення. Якщо навіть це пекло мені подобається. Я залишився б тут подовше. Демони, я ваш, одного тіла вже досить. Мені воно більше не потрібне
Однак і в пеклі для мене не знайшлося місця. В обличчя вдарив сліпучий жовтий світ, а в рот полилася обпікаюча, крижана вода.
Ну і що? Чому не кашляєш? Тобі треба відкашлятися, промити горло і все надвір! хтось ляскав мене по щоках. Грубо, кожен удар віддавався пульсацією болю в яснах.
У-у-у, затягнув я скривджено, відвернувся, став випльовувати з рота червону рідину на сніг.
Живий, значить? Ну, підемо тоді додому. Тут мій дім недалеко. Лягай на кожух я дотягну. Ну ж бо! Не можеш? Я ж підкладу Так Чиїсь сильні руки підхопили мене й поклали на теплий, різкувато пахнучий овчиною кожух. Ото тебе й пом’яли! А я прислухався: гул стоїть. Дивлюсь у вікно фари. Завжди вони приїжджають сюди. Поле це для них цвинтар. Дурні Ой дурні бурмотів незнайомець, укутуючи мене. Нічого, підлатаємо, а далі вирішимо.
Я забубонів щось про вовків, про те, що мої вороги ще повернуться. Потім стало затишно та я втратив свідомість
Який же ти гарний, який ніжний! сміялась Ганна, дозволяючи цілувати свої повні плечі. Телятко, так? Ти телятко? Вона стиснула мої щоки, торкнулась губами губ, завмерла, ловлячи моє пекуче дихання. А потім різко відштовхнула, зіскочила, накинула халат, швидко завязала пасок: Іди. Тобі час.
Ганю я розкинувся на хрустких від прасування простирадлах. Я так хочу спати Ще зарано, подивись на годинник! Знов виганяєш мене
Тепер я часто залишався у Ганни на ночівлю, вона годувала мене вечерею, відправляла митися, а сама тим часом готувала постіль. Завжди свіжа білизна, затим світло згасає і чекання. Ніч пролітала непомітно. Я, ледве повернувшись з армії, спраглий до жіночого тіла, з душу одразу потрапляв у рай. Ганя була красива, ніжна, вона була краща за всіх дівчат, що мені коли-небудь траплялися
Я спостерігав, як Ганна натягує на білі ноги панчохи, як у затінку за ширмою одягає спідню білизну й плаття.
У дзеркалі все видно, як на долоні. Ганя в ньому сонячна, яскрава, зовсім не земна й така бажана.
Я сказала йди! спокійно мовила вона. Застібни мені замок на спині і йди. Максиме, тобі ж гірше буде! Іди вже, завтра приходь, чуєш? Завтра
Ми ще хвилину цілувались, потім Ганка кинула мені одяг і зникла.
Я чув, як вона клацає конфорками на кухні, перемелює каву. По квартирі пройшов гіркуватий аромат. Андрій Петрович, її чоловік, любив міцну каву з перцем казав, то божественно. Ганя сідала навпроти, затиснувши ноги на ослінчику, посміхалася, кивала обережна, щоб не назвати Андрія чужим іменем
Я ще трохи постояв, далі прошмигнув до ванни, довго бризкався водою, сміявся, потім не кваплячись одягнувся, обіперся біля кухонних дверей. Ганна стояла до мене спиною. Її халат пробивав яскравий промінь сонця тканина проступала прозоро, окреслювала принадні контури.
Ганя була на п’ятнадцять років старша за мене, але я навіть пишався, що така жінка звернула на мене увагу, зазначила між усіма.
Ганна Досвідчена, поблажлива до моєї незграбності, вона мелодійно сміялася, її поцілунки паморочили голову. Давала прихисток у своїй багатій, гарно облаштованій квартирі з люстрами, паркетом, вишуканим посудом. Вона годувала мене, голодного вічно, дивилася, як я схоплюю деруни з пательні чи неуміло пю самогонку Вона любила після чарки сміятися, закидаючи голову й підставляючи мені шию для поцілунків.
Вона була проти нашого знайомства, але я наполяг.
Бачивши її якось у метро, прорвався через натовп був пяний і розгнузданий. Гриць був зі мною, але його ми загубили. Переконував, щоб познайомитись, проводити вона відмахувалась, червоніла.
Все ж допровадив її додому. Біля її парадного попросила піти. Я зробив вигляд, що йду, а сам заховався у дворі, дивлячись, яке вікно освіжиться світлом.
Перший поверх. Вікна її квартири виходили якраз у двір. Я бачив її силует між фіранками. Вона перевдягалась. Я дивився, лише не скиглив від захоплення, але мене погнав двірник, розмахуючи мітлою
Я приходив щовечора реально стало навязливою ідеєю. Матері казав, що гуляю, а сам чатував під вікнами Ганни.
Я бачив її чоловіка. Андрій Петрович вдягав стару майку і витягнуті штанці. Худий, сутулий, все нервово смикав головою. Чого вона за нього вийшла?! дивувався я. Хіба закохалася?!
Він повільно вечеряв, переглядаючи газету, потім Ганя несла йому чай із печивом. Я стояв і дивився. Одного разу він різко озирнувся, ніби відчув мій погляд, підхопився, завісив штори. Два силуети злилися в один, я відчув огиду: як вона, моя Ганя, може цілуватись із цим чахликом?!
Ми довго грали в погляди але потім я поліз до Гані у вікно, просто в спальню. Чоловік був у відїзді, сам бачив, як він їхав із валізами боятися було нічого. Я ладен був на подвиг.
Ганя розгубилась, побачивши мене, ледь не закричала, але я мовчки заткнув їй рота долонею і поцілував.
Ах, який у неї аромат! Волосся, губи, літній сарафан усе пахло унікально
У моєї мами, здається, і ніколи не було парфумів. Від неї тягло або пральним порошком і фабрикою, або тютюном. Вічно курила Приму зуби від того жовті. Вона ніколи не відкривала рот при усмішці. А в Ганни зубки білі, рівні як на фото. Моя мама рідко гарно одягалася я раніше не помічав, тепер почав порівнювати й засоромився за матір. Купити б щось Шкода грошей Дарував їх Гані квіти купував. Її чоловік чорт знає коли приносив їй букети. У них із Ганною шикарна квартира, меблі з добротного дерева, на стінах справжні картини, не журнальні вирізки. Посуд, порцеляна, наче для принцес. Прикраси коштовні. Але все це спадщина від родичів, просто її чоловік користується тим, що було Ганине. Пройдисвіт.
Я інший. Мені потрібна сама Ганна, навіть без цих речей! Так, вечеря і мякі простирадла допомагають, але з нею добре було б і в стозі сіна.
Ганя пахла чимось витонченим, французьким чи італійським. Я не розумів духи, просто відчував той бренд на її волоссі, шкірі, в ямці на шиї.
Я завжди захоплювався своєю жінкою. Так-так! Я так її й називав: Моя жінка. Я її завоював, увірвався у її покої, і вона впала до моїх ніг.
Ганя все робила гарно їла, перевдягалася, курила. В усьому була гармонія справжня, мяка, глибока, як звук гітари, обриси якої вгадувалися в її стегнах. Богиня! Вона моя богиня!
Першу нашу ніч я запамятав на все життя. Вона була особливо тендітною і справжньою. Не піддражнювала, не гралася. Вона танула у моїх руках, я згорав від сили, що виникала між нами. Зранку зрозумів вона мене любить. З тим своїм, з Андрієм, вона просто живе за звичкою, виконує свій обовязок, а зі мною дихає, радіє, живе. Зі мною у неї кров пульсує.
Так, часом доводилося зранку тікати.
Вставай, коханий! Вставай, пора, цілувала вона після третьої ночі. Він скоро повернеться з відрядження Максиме мій хороший, найулюбленіший шепотіла, ковзаючи пальцем по моєму молодому тілу. Поки не приходи. Він тиждень буде вдома, потім поїде.
Може, поговоримо з ним як з чоловіком? жартуючи сказав я. Я хочу, щоб ти була лише моєю, Ганю! Хочу бути твоїм чоловіком!
Вона засміялася, закидаючи голову. Її темно-каштанові кучері розсипалися по плечах, наче хвилі кориці чи лави. Я обійняв, почав цілувати.
Моя! Чуєш?! Тільки моя! шепотів я. Думаєш, я не впораюся з твоїм Андрієм? Та його переламати як гілку!
Нічого я не думаю, любий. Вивільнилася з моїх обіймів. Хочу, щоби все залишилось як є: ти моя таємниця, я твоя. Є речі, Максиме, про які тобі краще не знати. А тепер іди. Мені прибирати треба.
Я образився. Не хоче бути моєю дружиною! Як так?
Але вже на порозі Ганя несподівано поцілувала мене. Тож, хай не дружина, хай тільки ночами але все одно моя. Вона думатиме про мене, коли вкладається спати, згадає, готуючи сніданок чоловікові, і порівнюватиме я переможу. Вона моя, а той рогоносець
Після мого відходу Ганя судомно взялася за прибирання. Чоловік подзвонив глибокої ночі попередив, що повертається раніше. Вихований, мудрий! Не хоче ставити дружину у незручне становище. Жінка нервувала, розпалена, розчинила вікно, щоб Андрій не вчув чужого запаху. Але він щось зрозумів, старий лис
Тхне, Ганю! кинув валізу на підлогу.
Чим? нібито розгублено знизала вона плечима, щільніше запахнувши халат.
Чимось бридким, Ганю. Не згрішила ти тут без мене? глянув знизу вгору, знімаючи взуття, випрямився. Ганні важко було дихати, але вона посміхалася.
Та що ти! Це я курку в духовці робила, зіпсовану підкинули. Андрію, йди вмийся, я накрию на стіл. Кава готова, биточки є. Розігріти?
Чоловік ухопив її за косу, затягнув до себе, вдивлявся у вічі, потім відпустив, всміхнувся:
Подарунок тобі привіз. Міряй! у хустині прикраси, сережки з червоним камінням, сріблястими краплинами, потемнілі трохи. Давай, міряй, різко наказав, коли побачив вагання.
Вона замінила на вухах старенькі матері й піднесла нові. Чоловік схвалив, йому подобалося її вбирати, взувати, обвішувати. Іноді він навіть змушував спати в обручах вони лишали слід. Він же вважав це забавним
Буду днів зо пять, потім піду надовго, повідомив, витираючи миску кіркою хліба. Справи хороші. А де ж курка, Ганю? зло спитав, примружившись.
Яка? рука Гані здригнулася кава потекла на скатертину. Андрій лютував бруд за столом жив із матірю-пяницею в халупі, ніхто не дбав, чим він харчується, дітись нікуди от і був худий, не міг набрати ваги. З дитинства крав їжу усе мріяв про розкіш, чистоту. Прагнув найкращого, ось і Ганя стала його через спадок, і нареченого її підрізали у підворітті Випадково…
Ганя тоді хотіла накласти на себе руки, але Андрій був поруч, очарував її матір, став допомагати грошима, підкрався і наніс вирішальний удар: за батька Гані мав сісти хтось інший, тому знаття віддала руку за Андрія, і сидить у день весілля, усміхнена. Так треба…
Ось і тепер вона посміхнулася, приховавши пляму серветкою.
Курка, яку ти готувала. В смітті не знайшов, уточнив Андрій.
Та я викинула, відмахнулася вона. Навіщо в хаті тримати?
Чоловік посміхнувсь. Старий лис усе второпав
Щойно чоловік поїхав Ганя кличе мене. Дзвонить на роботу. Я тоді працював на холодокомбінаті, де морозиво для дітей робили. Ганя любила морозиво в стаканчику. Я приносив їй, годував з рук, цілував губи, обсипані вафельними крихтами.
Я відіпросився, приїхав у Ганин дім одразу після обіду. Як же я скучив. Не міг напитися її любові, обіймів. Вогонь. Ганя була сьогодні вогнем спопеляючим. Вона знову стала моєю
Я уже три доби не ночував удома не дзвонив ні батькові, ні матері. Зник Мені так треба!
Що мама в лікарні, я дізнався випадково зустрів батька біля проходної заводу. Він стояв там, сірий і худий, справжня тінь.
Тату, що ти тут? незадоволено спитав я.
Маму відвезли вночі. Знов шлунок. Провідай, прошепотів він, зминаючи у руках кепку ту стару, засмальцьовану, що носив цілий рік.
Яка лікарня? нетерпляче спитав я.
Він сказав адресу. Я пообіцяв зайти, розвернувся й пішов. Батько схлипнув. Я бачив це, але мені все було байдуже. Мама по кілька разів на рік потрапляла в лікарню нічого надзвичайного.
Ганя неохоче відпустила мене, зібрала трохи їжі. Моя Ганя-ангел
Мама лежала в коридорі лікарні на каталці, у палаті не було місця. Її весь час нудило, санітарка матюкалась, щоб я забирав маму.
Куди я її заберу? Їй же лікування потрібно! кричав я. І рот стули, ясно?
Мама тягнулася до мене, просила не лаятися. Я не міг. Що це за лікарня, коли не дбають про хворих?! Чому я маю витрачати свій час на дурниці?! У мене своє життя. Мама не вперше тут лежить.
Мама повільно їла супчик, який передала Ганя, казала, смачно. Я нетерпляче дивився на годинник ще два тижні, і повертається Андрій! Доведеться знову йти від Гані
Мамо, ти доїси сама? зірвався я, ставлячи біля ніг пакунок.
Поспішаєш, синку? Добре, я все сама. Максиме, не приходи завтра, чуєш? Не хвилюйся тато зайде, усміхнулася, погладила мою руку.
Я кивнув і вийшов. Я не знав, що все, що залишив, викинуть, бо мама вже не може їсти; не знав, що вона так само лежатиме у коридорі, дратуватиме санітарку А я думав лише про Ганю
Я повернувся в наше гніздечко й побачив Ганю в сльозах.
Що з тобою? завмер я на порозі. Що трапилося?
Вона тремтіла й вказувала на блискучі побрякушки, що лежали на килимі.
Андрій подарував мені сережки минулого разу. Я хотіла їх почистити, вони ж старі А на них її трусило ще дужче. Вони брудні тепер, Максиме! Занеси їх із дому, чуєш? Я боюся!
Вона обгорнула прикраси у тряпку й простягнула мені.
Іди! Викинь на вулиці! Я боюся. Що буде тепер? шепотіла, розтираючи сльози з тушшю.
Та нічого… Я помию. Він же спитає Що там на них? От тобі й маєш…
Я все зрозумів: чоловік приніс у дім прикраси, здобуті злочином. Раніше так траплялося, але зараз особливо явно Чорні плями скидалися на кров із великої рани Смертельної
Мені стало гидко, наче в багнюці вивалявся.
Ганю! Може, краще сказати поліції? Це ж розгубився я, але збагнув: Ганя ніколи не видасть.
Я покірно вийшов на вулицю, викинув пакунок за паркан поліграфії біля Ганиного дому. Я не помітив чоловіка в кущах, худого, сутулого. А треба було
Андрій разом із парою головорізів прийшли вночі. Ми щойно заснули, були напідпитку й не чули, як клацнув замок чи забрязкали черевики.
Я прокинувся від удару. Хтось в темряві лупцював мене, Ганя кричала, потім стихла.
Я змагався, але все боліло, голова розколювалася, рот як завод з металу, я розмахував кулаками, але промахувався. Я був пяний.
Увімкнулось світло. Андрій Петрович сидів у кріслі, Ганя поряд, з опущеними очима.
Пробачте за турботу, тихо сказав він. Але мені треба дещо забрати. Ганю, поцілуй мене чоловік повернувся.
Він смикнув її за руку, притягнув до себе, уткнувся в губи.
Андрій Послухай, він Ганя показала на мене.
Не хочу, похитав головою Андрій, кивнув, мене били знову. Хотів пручатися, але вже не міг усі сили лишились у вині й ласках
Ганю, зберись-но прикраси мої. Потрібно.
Він підійшов до мене, я ледве бачив очі заплили.
А ти давай, на коліна і повзи, повзи, любчику! сказав він.
Андрію копирсалася у шафі Ганя, не чіпай його, ти ж дозволив Ти не проти був Ми ж домовились Навіщо тобі цей хлопець?..
Бо він забороненим плодом потягнувся. Не подобається мені, Ганю. Мати в нього у лікарні, помирає, а він на твоїх простинях кохається наших! він копняком приглушив мене. Матір треба шанувати. Я свою ненавиджу, та поховали, як царицю. А цей щеня від своєї мами втік.
Звідки ти прохрипів я.
Звідти. Всі тут під мною ходять, Максимку. Все місто. Дивуйся. Ганя не казала, з ким ти зв’язався? Що, знову життя хлопцю зламала? .. Всім прощав, а цьому не подарую!
Я звів голову, глянув на Ганю. Все в голові плуталося мама, лікарня, а в кінці коридору чоловік, худорлявий, запах курячого бульйону, що мама їла, сварки санітарки Наша з Ганею ніч, її ласки, невинні втіхи Потім усе затемнили холодні, блакитні очі Андрія. Він не полінувався нахилитися й усміхнутися у лице.
Заманулося тебе від мами втекти. Коли не поважаєш більше її не зустрінеш! пошепки.
Я схлипнув мені стало страшно. Я нікчема, мерзотник, і я майже мертвий
Ганю, а що я мала казати йому? раптом спокійно сказала вона, збираючи сумку з прикрасами. Сам прийшов, не кликала. Дорослий. Ось, дорогий вона віддала чоловікові важку сумку.
Той перевірив вміст кивнув.
А тепер одягни ті сережки, що я привіз востаннє, наказав він.
Та не підходять до халата, Андрію! Зараз ні почала щось мурмотіти Ганя.
Я сказав одягай! закричав, вистрілив у підлогу біля мене.
Ганя заметушилася, шукала сережки.
Вона вигадає! Вона врятує нас! забивалося у голові.
Нема… Андрію, їх нема! Я ось тут ховала, а зараз пусто! вигукнула вона, кинула погляд на мене. Це ти! вдарила по мені ногою, я впав. Ти вкрав! Як ти міг?! Я для твоєї матері бульйон варила, а ти мене обікрав?! Андрію, вижени його! І годинник зник! Мамин золотий, псевдо-плакала Ганя, Максим Гнила ти, а думала чиста душа
Годинник той вона віддала лікарю, який робив їй аборт. Вона могла б мати дитину від мене, але відмовилася. А Андрій теж хотів дітей, але не міг Вона заплатила тим годинником за свою таємницю. А весь сором на мене
Андрій наказав підняти мене. Я майже не памятаю цього моменту. Залишився лише образ Гані, пристрасної жінки, що стояла тихцем за спиною чоловіка, а той розбивав мене на друзки
Терпіти не можу, коли в мене крадуть, Максимчику, саме так він сказав вже на снігу. Все, інше я можу зрозуміти, пробачити. Дружину, зраду! Думаєш, я їй не зраджую? Таких, як вона, в мене по селу пачками! А от злодійство не пробачаю! Моє значить, моє!
Я впав обличчям у сніг, серце моє остудилося. Почув, як машина поїхала, як вітер виє, кидаючи в обличчя сніжинки. Далі залишився лиш стук у скронях. І думка: найкоханіша моя жінка мене зрадила Серце остигло. Зцілилося.
Що далі ви знаєте
Я пролежав у хатинці того мисливця кілька днів. Привів до мене лікаря, разом чаклували над поламаними ребрами й ногами. Добре, що кістки не роздробили. Двоє незнайомих людей, вони підлатали мене. Я стиха дякував вони усміхалися.
Одужаєш, побіжиш, казав мисливець.
Я вийшов надвір на своїх ногах тижнів за три. Затримав подих від остомлючої яскравості поле залито сонцем, як сковорідка омлетом, як розпечене залізо у формі, все горить нестерпно Сніг відбиває світло, пече Мисливець надів на мене темні окуляри.
А тепер йди, наказав він. І надалі не бери чужого, хлопче. Наступного разу щастити не буде
Поки збирався, почув, як ці двоє ділять, скільки їм заплатив Андрій за мою реабілітацію. Я закамянів, випустивши чобіт.
Що? спитав стиха. Що ви сказали?
Нічого. Андрій Петрович добра людина. Просто скупий. А дружина та ще лисиця. Золото чоловіка продає, думає втекти від нього. А коли спіймає, то розплачується такими хлопцями, як ти. Ти не перший і не останній. У багатих свої примхи, не бери до голови. Просто обирай шмат по собі, Максиме. Йди. Треба вже поплескали по плечу, всміхнулися.
До міста добрався під вечір і одразу подався в лікарню. А раптом ще встигну до мами?..
Такого у нас немає. Вибачте, захлопнула віконце адміністратор. Я, мабуть, її злякав.
Дівчино, подивіться уважно, я вас прошу! стукав я, потім пішов додому.
Знову захід червоний, як там у полі
В наших вікнах світилися вогники. Перехрестився і поспішив, шкутильгаючи, до підїзду. Довго дзвонив у двері. Нарешті мама відчинила маленька, худенька, перелякана. Я кинувся її обіймати, побачив батька й розплакався…
Ми дуже хвилювалися за тебе, синку, мати накладала й накладала мені смажену картоплю в тарілку. Потім подзвонив Андрій Петрович, сказав, що ти вліз у якусь халепу, але вже скоро повернешся, додав, що поки тобі не можна зявлятись у місті, бо можуть увязнити…
Андрій Петрович? вронив я виделку.
Так. Це чоловік із міністерства охорони здоровя. Він був у лікарні, дістав окрему палату. Дякуємо, Максиме, що попросив його нам допомогти! мати плакала від щастя. Без нього я би не вижила
Вона ще щось говорила, плакала, гладила мене по голові. Батько сидів поруч і просто дивився. Я не витримав погляду, відвернувся.
Через роки я з дружиною Марусею ходили по ринку, вибирали живу ялинку. Незабаром Новий рік. Моя Маруся любить аромат смоли, колючі голки, глянсовий стовбур
Ялинкових базарів тоді було багато ми всюди їздили, ніяк не могли знайти свою.
Давай сюди ще зайдемо, запропонувала Маруся, кивнувши на тентований дворик.
Я погодився. Зайшли Маруся почала мацати гілки, і тут із темряви вибухнув прокурений, охриплий голос:
Спершу купуй, тоді мацай! Руки забери!
Світло висвітлило продавчиню жінка у куфайці, валянках, голова в хустці, обличчя без косметики, сіре, в очах лють і злість.
Я впізнав її. Це була моя Ганя. Моя перша, пристрасна любов. Жінка, яка лишила на мені рани. Маруся питала про шрами я вигадував, не розповідав правди. Любив свою дружину, не хотів, щоб їй боліло. Маруся справжня, щира, добра, мій тил. Вона моє ребро, дароване Богом. Я не хотів їй болю.
Ганя зиркнула впізнала… Сплюнула.
Андрій примусив її стояти тут, на холоді, торгувати ялинками, а сам веселився в ресторані. Не бив, не кричав просто спритно використав. Вона втратила все, і черговий хлопець не врятував. Часи змінилися, краса Гані залишилася у минулому
Підемо, Марусю, обережно взяв я дружину за руку, тут погані дерева. Я відвезу тебе на лісопильну, сам зрубаю нашу ялинку.
Маруся усміхнулася. Вона довіряла мені. Любила мене справді, а я досі не міг повірити, що достойний цього
Невже за це щастя маю дякувати Андрію Петровичу? За те, що не дозволив своїм людям убити мене? Хитрий, сутулий Андрій переміг мене, зробив своїм вічним боржником. Так і треба.
Іноді ти маєш втратити все, аби знайти справжнє. Щастя не в чужому золоті й дорогих вітальнях, а в простій, чесній любові й власному серці, яке знає ціну прощенню та вдячності.
