Давно це було, коли батьки придбали для мене й моєї сестри двокімнатну квартиру у Львові. Вони тоді казали, що колись ми зможемо її продати й купити кожен собі окреме маленьке житло, щоб кожен мав свій власний простір.
Згодом моя сестра, Соломія, познайомилась із хлопцем, вони швидко одружилися. Одного разу вона спитала, чи не буду я проти, якщо вона з чоловіком поживе зі мною в нашій квартирі, поки у них немає змоги десь зняти своє. Я погодився, бо сестра це близька людина, і в нас завжди були гарні стосунки.
Спочатку все було нормально, але коли Соломія дізналася, що чекає на дитину, ситуація почала змінюватися. Відтоді вона з чоловіком натякають, що я мав би звільнити квартиру, адже їм необхідно місце для дитини. Вони хочуть, щоб дитина жила у моїй кімнаті. Я не розумію чому саме я маю це робити? Я ж співвласник цієї квартири! Я навчаюся в університеті, заробляю лише стипендію та підробіток після пар. На ці гроші орендувати житло у Львові це просто неможливо, бо навіть за найменшу кімнату доведеться платити кілька тисяч гривень, а це майже вся моя виплата.
Спочатку вони говорили про це натяками, але тепер вже зовсім відверто кажуть, що хочуть забрати мою кімнату. Соломія навіть малює плани, де стоятиме колиска і як будуть фарбувати стіни, розповідаючи про це так, наче я вже тут абсолютно зайвий. Але я не збираюсь кудись іти, бо це і моя квартира також.
Я розповів про все це мамі й татові. Мама посміялася, сказала, що це у вагітних так буває, що скоро мине, і попросила не звертати уваги. Але як можна не думати про те, що мене намагаються виганяти з мого ж дому ледь не щодня?
Іноді мені здається, що я чужий у власній квартирі. Сестра не бажає навіть обговорювати цю ситуацію. Я досі не знаю, що робити. Після всього цього зрозумів: навіть із найріднішими треба чітко обговорювати важливі рішення й відстоювати свої права. Сімя важлива, але власна гідність і спокій не менше.
