Я безмежно заздрю своїй сестрі. Її чоловік готовий дати їй увесь світ, а я несу на собі весь тягар сім’ї.
Я заздрю своїй молодшій сестрі, Оксані, до смерті. Її життя — це наче казка, де вона королева, а її чоловік виконує всі її примхи, неначе вірний лицар. А я, неначе заклопотана Попелюшка, тягну на собі всю родину, задихаючись від втоми та безвиході. Іноді мені здається, що я — найнещасніша жінка на світі. Ми з моїм чоловіком, Сергієм, разом вже майже десять років. За цей час пережили багато: були моменти щастя, але частіше — темні дні, сповнені випробувань.
Зараз настала одна з найтемніших смуг нашого життя. Рік тому Сергій вирішив змінити роботу. Нам обіцяли золоті гори: стабільний дохід, гарні умови, світле майбутнє. Але реальність жорстоко нас обдурила. Нова посада виявилася справжнім пеклом, гірше за колишню, а тепер Сергій звинувачує в цьому мене, ніби я одна штовхнула його у цю прірву.
— Це ж ти хотіла, щоб я змінив роботу? Ну ось, тепер задоволена? — кидає він мені з отруйною усмішкою при кожній нагоді.
А хто міг передбачити такий поворот? Я лише хотіла, щоби він ріс, щоб наша сім’я нарешті вийшла з вічної бідності. Хіба могла я знати, що все обернеться катастрофою? Тепер ми потопаємо у фінансовій ямі. Моя зарплата — єдине, що тримає нас на плаву, бо Сергію вже кілька місяців затримують виплати. Ми ледве зводимо кінці з кінцями, й кожного дня я відчуваю, як цей тягар давить все сильніше.
Навесні в мене зламався телефон. Ремонт коштував би майже стільки ж, скільки новий, тож ми вирішили відкласти покупку. Декілька місяців я мучилася зі стареньким планшетом, поки не довелося здати його в ломбард. Туди ж пішли майже всі мої золоті прикраси — ті небагато речей, що нагадували про кращі дні. Гроші були потрібні терміново, і я віддала все, що мала. А речі Сергія? Ні, їх ми не чіпали — лише мої жертви пішли в хід.
Оксана, моя молодша сестра, пожаліла мене і віддала свій старий телефон, щоб я могла хоч якось залишатися на зв’язку. Я викладалася на повну, аби моя сім’я не голодувала. Так, Сергій теж працює, іноді бере підробітки, але робить це з таким скрипом, ніби я змушую його на каторгу. Кожного разу його доводиться вмовляти, майже навколішки просити.
Нещодавно чоловік Оксани, Максим, обмовився, що на 8 Березня вона попросила в подарунок найновіший iPhone. Я відчула, як всередині мене спалахнуло пекуче почуття заздрості — почуття, якого я соромлюсь, але не можу заглушити. Вони з Максимом орендують квартиру у Львові, як і ми з Сергієм, але в них все інакше. Оксана вертить чоловіком, як маріонеткою: він працює по вечорах таксистом, мотає по відрядженнях, накопичує гроші і завжди їй догоджає. Її зарплата — це її особистий скарб, який вона витрачає лише на себе. Торік вона просто пішла в бутік і купила собі розкішну шубу, бо їй так захотілося.
— За житло, їжу та інші турботи повинен відповідати чоловік, — заявляє вона впевнено, як королева.
Оксана — справжня красуня. Вона вкладає всі свої гроші в себе: нарощування вій, ідеальний манікюр, доглянуті брови, стильні зачіски, модний одяг та інші жіночі радощі. Поруч із нею я відчуваю себе якоюсь сірою тінню — недоглянутою, забутою. Я вже й не пригадаю, коли в останнє була у перукаря, а про манікюр і зовсім мовчу. Все, що я заробляю, йде на сім’ю, а Сергій навіть не думає принести додому зайву копійку. Будь-яку підробітку чи зміни в житті доводиться витягувати з нього плоскогубцями.
Днями я отримала зарплату, і Сергій знову натякнув, що за квартиру та харчування знову доведеться платити мені. Мене розриває від образи: він навіть не намагається щось змінити, не старається задля нас.
— Ти ж знаєш, з грішми туго, виплати знову затримують, — буркнув він, коли я запитала, що він подарує мені на день народження.
Але варто йому залишитись без подарунка на свято, як він дується, мов дитина. Я завжди намагаюсь його порадувати, знайти хоча б якусь дрібничку, аби він не відчував себе обділеним. А він? Я не чекаю від нього дорогих телефонів чи розкішних сюрпризів — щастя ж не в грошах. Але навіть простого знаку уваги, маленького жесту турботи від нього не дочекаєшся. Він цього просто не розуміє.
Я думала, що наші негаразди — тимчасові, що це лише темна смуга, яка скоро закінчиться. Але тепер я бачу: це не смуга, а ціле життя. Я намагалася говорити з Сергієм, доходило до сварок, але він лише розводить руками: “Зарплату затримують, що я можу вдіяти?”
— А якби у нас були діти, як би ми тоді виживали? — спитала я якось у відчаї.
Він промовчав. А я дивлюся на Оксану, і заздрість з’їдає мене зсередини. Мені соромно за ці почуття, але вони сильніші за мене. Її чоловік носить її на руках, обсипає подарунками, купує все, що вона забажає, а я досі користуюсь її старим телефоном, який вона закинула як непотрібний. Чому одній жінці, як Оксані, дістається все? Це така щаслива доля? Чи справа в чоловіках? Чому у одних життя — суцільне свято, варто лише пальцем клацнути, а у мене — безкінечний сірий смуток?
