Завтра день народження моєї свекрухи.
Моїй донечці вже чотири з половиною місяці. Спершу свекруха покликала нас до себе святкувати, і ми з чоловіком вирішили, що моя мама залишиться з малою. Але потім свекруха передумала: захотіла приїхати разом зі свекром та своєю онучкою до нас, щоб відзначити свято в нашій квартирі. На вечерю в ресторані мені бракує грошей, чоловік також не підтримує таку ідею, та й свекри звикли до простоти.
Я досі не можу зрозуміти, чому вона вирішила відсвяткувати саме в нас. Можливо, хоче перевірити мене як господиню, а може, намагається обєднати родину за одним столом? Від самого початку наших стосунків із нею було напруження, а після народження донечки воно тільки зросло. Виглядає, що свекруха хоче загладити конфлікт, але обирає не той шлях. Вона мені прямо не грубила, але образила мене тим, що підняла на мене руку. Ті залишки тепла, які в душі ще були до неї, зникли назавжди. Адже тепер я знаю, що б вона не усміхалася мені, у глибині душі її ставлення залишиться тим самим.
Я не забороняю їй бачитися з дитиною: вона й сама не виявляє бажання. Перед кожними вихідними я прошу чоловіка дізнатися, чи хоче бабуся побачити свою онуку. Іншими словами, я не проти зустрічей. Проте зустрічатися з нею мені зовсім не хочеться; у такі моменти я завжди відчуваю себе скутою й незручною. Можливо, вона так само, згадуючи, що колись мені сказала.
Так, моя родина не ідеальна, батько та сестра випивають. Що з того я ж теж людина? Чому свекруха не поважає мого бажання хоч інколи поспати довше на вихідних, якщо це дозволяє маля? Для мене ці дні як порятунок, можна не вставати о пів на сьому і не готувати сніданок чоловікові (особливо коли в голові тільки одне бажання ще трохи поспати, поки дитина дає). Свекруха інколи обіцяє прийти, а потім передумує. І кожного разу, коли чую звук ключа у дверях, хочеться кудись втекти
Щоразу вона ненавязливо нагадує, що це її квартира і тут її правила. Я розумію, але ж зараз тут мешкаємо ми, і я теж хочу почуватися у власному домі хоч би ходити в халаті й нечісаною! Люди у нашій культурі розуміють: якщо житло здають унайм, господар не лізе без попередження. Інакше це виглядає так, ніби хочуть підкреслити, хто в домі хазяїн.
Наші стосунки завжди були непростими, адже свекруха не захотіла зі мною знайомитися навіть, коли дізналася, що її син зробив мені пропозицію. Коли ми подали заяву в РАЦС, вона телефоном десятки разів перепитувала, бо не вірила, що все це насправді. В гості не кликала ні додому, ні в кавярню. Вона, звісно, не знає, що до її сина я ні з ким не зустрічалась.
Наше знайомство було випадковим: ми вже пять місяців як зустрічалися, коли чоловік мене до неї привів. І тоді вона показала свою грубість, не намагаючись приховувати холод. Свекра я бачила лише на весіллі. Можливо, тому зявилася така неприязнь.
Фальшувати я не люблю, хоч при потребі можу вдати, що все гаразд. Та не зараз не хочу навіть робити вигляд, що рада бачити її. Я усвідомлюю, що ми живемо у її квартирі, але після того, як вона подарувала її чоловікові, вона вже має поважно ставитися до нашого особистого простору. На другий день після повернення з пологового будинку вона жорстко мене образила, дозволила собі неприємні слова про мою сімю, звинуватила, що я сиджу в чоловіка «на шиї», і що, мовляв, нічим хорошим це не скінчиться. Чому доросла жінка у 55 років дозволяє собі такі слова щодо невістки, яка їй нічого поганого не зробила, окрім того, що стала дружиною її сина?
Я не проти гостей, але не хочу бачити саме її у себе в хаті. Доведеться допомагати їй накривати на стіл, метатися між кухнею й дитиною, та й ще чекати, коли ж усі підуть. Але подарунок я їй приготувала і з цим у мене все гаразд.
Життя часто випробовує нас на терпіння, особливо у стосунках із родичами. Але справжня мудрість навчитися говорити відверто про власний простір та почуття, та не губити згоди заради мнимого спокою. Взаємна повага це не обовязок лише гостей, а й господарів. Лише через щирість ми можемо зрозуміти одне одного й знайти шлях до порозуміння навіть у непростих обставинах.
