Моя свекруха запропонувала допомогти нам з дітьми влітку. Вона зараз на пенсії, її дні стали повільні й безкінечно довгі, ніби сонце прокидається тільки для неї на осонні Дніпра. Ми погодилися, бо і я, і чоловік крутимось мов білки в колесі на роботі, тримаючи трьох дітей у вирі турбот, а про нормальну відпустку навіть не мріємо. Дозволяємо собі лише короткі перепочинки, адже якщо хтось із дітлахів застудиться чи у них якась важлива справа, одразу шукаємо шпарину у графіку, ділимо лікарняні, перемовляємось поглядами, як на базарі.
Останні три роки ми виплачуємо двадцятирічний кредит за нашу невеличку хатину на околиці Києва. Втомилися блукати з квартирантами, як лелеки восени, і вирішили стати коренями у власному домі, хоч платити щомісячно доводиться чималу суму гривні зникають у банківській ямі. Через це й не маємо змоги махнути кудись на відпочинок, хіба що іноді вибираємось на вихідні до сусіднього лісу, де сосни гудуть старими піснями. А коли приходить літо і школи наче випаровуються з карти, то й глядіти малих ні в кого, лише й лишається, що вірити вдома їм добре й безпечно під палючим сонцем українського літа.
Свекруха справді допомагає погодилася сидіти з дітьми, бо пенсія невелика, а в серці багато тепла. Перед кожним візитом до неї, ми вантажимо повні торби продуктів: хлібини, домашній сир, вареники, іноді ще кладемо гроші для особливих ласощів. Її пенсія, як вона щоразу нагадує, ледве вистачає на комунальні платежі, тому своїх гривень на онуків вона не витрачає, і все нам доводиться давати готівкою все ж це дешевше, ніж шукати няню. Такий лад влаштовує всіх: і дітей, і дорослих, і навіть рипучих дверей у селі.
Одного разу брат мого чоловіка, у якого також троє діточок нестримних, мов вітрогонів, вирішив прилаштувати їх на літо до тієї ж бабусі. Його діти менші й значно гучніші за наших, щоразу доводиться їх обіймати й оберігати, бо, здається, вони завжди намагаються втекти в поле пшениці. Біда в тому, що брат не привіз жодних наїдків, навіть копійчу грошенят не передав доводилося годувати малюків із власних запасів.
Мабуть, то нормальне відчуття гнів і втома. Кілька разів просила чоловіка поговорити з братом, бо наче сама гребу веслами, а інший лише дивиться на береги, та він щоразу хитає головою: «Та не хочу лаятись, хай уже буде, як є». А чому я повинна тягти на плечах чужі проблеми, працювати, щоб чужі діти були ситі й доглянуті? Який наймякший спосіб поговорити з ним, не розбурхуючи сварки, не впускаючи у дім бурю, яка змітає спокій і дитячий сміх?
