Слухай, мусиш послухати нашу епопею з Любою, сестрою мого чоловіка. Ситуація така поки ми з чоловіком за свої гроші ремонтували стару бабусину хату в селі під Києвом, вона по курортах їздила, а зараз, бачте, хоче жити по-людськи, але вкладати нічого не хотіла.
Я ще тоді пропонувала Любі, щоб і ми, і вони скинулися гривнями та зробили все разом. Вона тоді махнула рукою: «Мені не треба. Не хочу вкладатись в ту халупу.» А тепер приходить і каже пустіть пожити, бо у неї в тій половині жити неможливо. Ну хто винен, серйозно?
Діло було так. Бабуся чоловіка залишила нам стару садибу, і ділилася вона на дві однакові частини з окремими входами. Обидві родини могли спокійно співіснувати. Двір був спільний, як у всіх селах. Кімнат теж порівну.
Коли спадщину оформляли, ми вже були офіційно разом. Моя свекруха відмовилась від частки звикла до комфорту й не уявляє життя поза Оболонню. Сказала прямо: «Робіть що хочете, діти».
Мій чоловік з чоловіком Люби тоді трохи підзаробили, полагодили дах і підсилили фундамент. Хотіли далі ремонтувати разом, але Люба здійняла такий ґвалт! Моя хата не буде як з казки про курочку рябу! Її чоловік мовчав, бо що тут скажеш завжди їй підтакує.
Ми з чоловіком здавна мріяли про свою хату набридло тіснитись в однокімнатній квартирі, а побудувати нову це зараз просто космос по цінах. А село недалеко хвилин двадцять машиною. Нам ідеально. Для Люби та її чоловіка то була як дача: приїхати на шашлики, відпочити влітку. Вклались тільки в те, щоб дах не протікав, а далі ми самі.
За чотири роки ми з горем пополам зробили ремонт у своїй половині взяли кредит, але що з того! Зробили ванну, провели опалення, поміняли вікна й електрику, навіть лоджію облагородили, білили ночами, але не здавалися. Хотіли жити по-людськи!
А Люба, знаєш яка пожиттєва туристка то Туреччина, то Єгипет, то в Карпати. На свою половину вона навіть не заходила. Та потім народила дитину, пішла в декрет, відпустки закінчились грошей поменшало, і тут вона згадала про хату. Каже: в квартирі з малим і стіни тиснуть, а там гори місця, дитина може по двору бігати.
На той момент ми вже переїхали у свою частину і здавали квартиру. Її половину ніхто роками не торкав там, чесно, все згнило. Як вона туди взагалі зібралась з малим приїхати без тепла, води, ні ванни, ні унітаза нормального Привезла валізу і попросила пустити пожити тиждень. Ну, я пустила.
Між нами, її синко гучний хлопець. Як і мама: шум, гам, на всіх плювати. Я ж з дому працюю, терпіти було нестерпно. Переселилася до подруги, яка теж поїхала, їй якраз вигідно було, бо я за хатою слідкувала.
Десь через місяць повертаюсь, думаю Люба вже давно поїхала, навіть забула про неї. А вона розляглася як у себе вдома! Питаю: «Коли збираєшся їхати?» Відповідає: «Куди? Тут дитині добре, а я з малим сама, мені тут зручно».
Я їй: «Завтра відвеземо в Київ». Вона: «Не хочу до міста». Я ж кажу: «Ну ти хоч прибрала б хоч трохи! Це не готель. Тут тобі не санаторій.»
Вона мені з яким правом! Це ж її ж хата! Я кажу: твоя хата за стіною, іди туди.
Спробувала чоловіка підбити, але й він сказав: «Любо, вже трохи забагато». Тільки образилася і втекла. А через кілька годин дзвонить свекруха: «Ой, ти не мала права її виганяти, це її майно!» Мій чоловік твердо: «Могла жити у своїй частині, ми пропонували ремонт разом, дешевше було б». А вона відмовилася, то чому ми тепер крайні?
Потім запропонували Любі нехай продає свою частку моїй мамі. А вона як заломила ціну, що за ті гроші нову хату можна купити та ще й з ремонтом у Києві! Ну, відмовились ми.
І тепер все більше поступок не буде. Свекруха ображена, Люба придумує капості приїжджають рідко, зате одразу гулянки, шкоду роблять, навіть дерева у дворі ламають.
Ми з чоловіком тепер будуємо паркан, ділимо двір надвоє, щоб більше не було оцих цирків. В житті більше ніяких компромісів це ж вона сама так захотіла!
