У них я безкоштовна прибиральниця та кухарка – мою вагітність ніхто не бере до уваги.
У маленькому містечку під Черкасами, де ранкові імли обіймають старі будинки, моє життя у 27 років перетворилося на безкінечне служіння чужим капризам. Мене звуть Оксана, я заміжня за Тарасом, і незабаром у нас з’явиться дитина. Але мій тендітний вагітний світ тріщить під тиском свекрухи та її родини, для яких я — лише безплатна покоївка. Ми живемо у трикімнатній квартирі, що належить бабусі Тараса, і це стало моїм прокляттям.
### Любов, що перетворилася на пастку
Коли я зустріла Тараса, мені було 23. Він був турботливим, з м’якою посмішкою та мріями про сім’ю. Ми одружилися через рік, і я була на сьомому небі. Його бабуся, Ганна Іванівна, запропонувала нам жити в її просторій квартирі, поки ми не станемо на ноги. Я погодилася, думаючи, що це тимчасово, що ми будуватимемо своє життя. Але замість затишку я потрапила у пастку, де моя роль — прибирати, готувати й мовчати.
Квартира велика, але в ній тісно від людей. Ганна Іванівна живе з нами, а її дочка, тітка Тараса, Марія, з двома дітьми приходить майже щодня. Вони вважають цю квартиру своєю, а мене — частиною інтер’єру. З першого дня свекруха дала зрозуміти: «Оксано, ти молода, от і клопочись». Я думала, що зможу догодити, заслужити їхнє кохання, але їхня байдужість та вимоги зростають щодня.
### Рабство у чотирьох стінах
Моє життя — це безкінечне коло прибирання та готування. Вранці я мию підлоги, бо Ганна Іванівна не терпить пилу. Потім готую сніданок для всіх: їй — кашу, Тарасу — яєшню, а коли приходить Марія з дітьми — ще й млинці чи бутерброди. Вдень я чищу овочі, варю борщ, смажу котлети, бо «гості» хочуть їсти. Ввечері — гора посуду й нові вказівки: «Оксано, картоплю на завтра почисти». Моя вагітність, мій токсикоз, мої втомлені ноги — нікого не хвилюють.
Ганна Іванівна командує, як генерал: «Ти пересолила суп», «Фіранки погано випрала». Марія додає: «Оксано, ти б за моїми дітьми поглянула, я зайнята». Її діти, галасливі й розпещені, розкидають іграшки, бруднять дивани, а я прибираю за ними, бо «це ж родина». Тарас, мій чоловік, замість підтримки каже: «Мамо, не спор із бабусею, вона стара». Його слова — як зрада. Я відчуваю себе рабинею у домі, який ніколи не стане моїм.
### Вагітність під ударом
Я на шостому місяці, і мій тендітний стан — це не просто слова. Токсикоз мучить мене, спина болить, а втома валить з ніг. Але свекруха дивиться на мене з докором: «За мого часу народжували у полі й працювали до останнього». Марія сміється: «Ой, Оксано, не вигадуй, вагітність — це не хвороба». Їхня байдужість убиває. Я боюся за дитину — стрес, недосипання, безкінечна робота не проходять безслідно. Вчора я ледь не впала, коли несла відро з водою, але ніхто навіть не запитав, як я.
Я намагалася поговорити з Тарасом. Сльози котилися, коли я сказала: «Я не можу більше, я вагітна, мені важко». Він обійняв мене, але відповів: «Бабуся дала нам квартиру, потерпи». Потерпи? Скільки ще? Я не хочу, щоб моя дитина народилася у домі, де її мати — покоївка. Я хочу спокою, турботи, але замість цього отримую докори та брудний посуд.
### Остання крапля
Вчора Ганна Іванівна заявила: «Оксано, ти маєш бути вдячна, що живеш у моїй квартирі. Працюй, а то вижену». Марія підхопила: «Так, невістка має крутитися, а не скиглити». Я стояла, стискаючи ганчірку, і відчувала, як у мені щось ламається. Моя дитина, моє життя, моє здоров’я — для них це ніщо. Тарас, як завжди, мовчав, і це добило мене. Я не хочу бути їхньою прибиральницею, їхньою кухаЯ піду сьогодні, навіть якщо це означатиме жити у холодній кімнаті зі скрипучими дверима, але вільна.
