Вперше зустрівши Михайла, я подумала, що це випадковість, яка змінює життя назавжди. Він зайшов у невеличкий квітковий магазин в центрі Києва, де я глибоко задумалась, обираючи букет для сестри. Його погляд — теплий, глибокий і сповнений якоюсь невимовною мудрістю — застав мене зненацька. В ньому не було тієї пустої суєти, яку я звикла бачити у своїх однолітках. Він усміхнувся і напівжартома зауважив: «Ви обираєте квіти так, наче від цього залежить доля світу». Я засміялась, не сподіваючись на такий легкий і теплий тон розмови. Так почалась наша історія — з жарту, погляду, іскри.
Я ніколи не думала, що зможу полюбити чоловіка, який старший за мене на чверть століття. Все в мені кричало: «Це неправильно! Це не твоє!» Суспільство, подруги, навіть здоровий глузд — всі казали, що я збожеволіла. Але серце — воно завжди грає за своїми правилами, і я здалася. Михайло виявився не просто чоловіком — він став для мене цілим світом. Уважний, терплячий, з тонким почуттям гумору, яке могло розтопити навіть мою найсильнішу недовіру. Біля нього я вперше відчула себе справжньою — живою, вільною, коханою.
Різниця у віці? О, вона була очевидною. Мої подруги в Львові, де я жила до переїзду, не припиняли мені про це нагадувати. «Оксано, навіщо тобі це? Нащо тобі старий? Ти молода, красива, а він вже однією ногою в минулому! Обміркуй, через десять років ти будеш його доглядальницею!» Я втомилася виправдовуватися, втомилася пояснювати, що біля нього я не прикидаюся, не ношу маски. Він приймає мене такою, яка я є — з моїми страхами, мріями, слабкостями. Він не судить, не розбирає мене на частини. З ним я щаслива — і крапка.
Але й Михайло переживав. Якось увечері, коли ми сиділи на його старенькій веранді, він раптом сказав, дивлячись кудись вдалечінь: «Оксано, я боюся. Боюсь, що колись ти прокинешся і зрозумієш, що я замолодий для тебе. Що я вкрав у тебе молодість, шанси, які могли б бути з кимось іншим». Я взяла його руку, подивилась у ці втомлені, та такі рідні очі й відповіла: «Ти дав мені те, чого ніхто інший не міг би. Впевненість, тепло, любов, від якої я розквітаю. Це дорожче за будь-які шанси».
Проте, чесно кажучи, все було не так просто. Щодня я стикалася з осудом. Люди на вулицях озиралися, шепотілись, кидали косі погляди, наче ми порушували якийсь священний закон. Одного разу в магазині, поки ми стояли на касі, молода касирка нахабно спитала: «Це ваш батько?» Я відчула, як в мені вскипіла кров, але Михайло, не втрачаючи спокою, усміхнувся і відповів: «Ні, я просто найщасливіший чоловік на землі». У цей момент я зрозуміла: я не проміняю це відчуття — бути з ним — ні на що інше, нехай весь світ дивиться на нас із презирством.
Так, у наших стосунках є труднощі. Я не заплющую очі на правду: Михайло старший, і наша дорога разом не буде ні довгою, ні легкою. Я знаю, що час нещадний, і одного дня його може не бути поруч. Але кожного ранку, коли він, трохи сонний, усміхається мені за горнятком чорного чаю, я розумію: це того варте. Мені не потрібна ніяка підтримка, не потрібні подруги, що пліткують за спиною. Мені потрібен лише він — людина, яка подарувала мені життя, про яке я навіть не сміла мріяти.
Я закохалася у чоловіка, який старший за мене на 25 років, і якби доля дала мені шанс прожити все знову, я би обрала його знову — без коливань, без сумнівів. Бо вік — це лише цифри на папері, а почуття, які він розпалив у мені, — це полум’я, яке горітиме в моїй душі вічно.
