Приїхала до сина та невістки допомогти, а він виставив мене за двері прямо перед Різдвом.
Звати мене Ольга Василівна. Мій син Тарас був для мене сенсом усього життя. Ми жили удвох у Львові, ще з того часу, як він закінчив школу. Я не лізла у його особисте життя, хоч у нашому домі час від часу з’являлися різні дівчата. Декілька разів здавалося, що ось-ось буде весілля, але щось заважало.
Тарас завжди мріяв про міцну справжню родину, але, мабуть, не всі його обранниці цього хотіли. Остання прямо сказала, що не буде жити з «мамсиком». Мені було дуже боляче це чути — адже я ніколи не втручалася в їхні стосунки, не нав’язувала своєї думки, не контролювала. Але виходить, моя сама присутність їй заважала.
Я зрозуміла: поки ми живемо разом, синові буде важливо влаштувати своє життя. Тому прийняла непросте рішення — поїхала у село, у батьківську хату, щоб дати Тарасові простір. Минув рік. За цей час він одружився, і в їхній родині очікували дитину. Малюк мав з’явитися наприкінці січня. Весь цей час син не запрошував мене у гості, але я не ображалася. Думала — молодим треба пожити для себе.
Ось-ось мав настати Святий Вечір, і я вирішила приїхати до них заздалегідь, у грудні. Хотіла не просто повидатися, а допомогти: раптом треба щось підготувати до народження дитини, щось підказати, підстрахувати невістку, якщо їй буде важко. Захопила з собою торби з гостинцями, варення, в’язану ковдру, подарунки. Гадала, зрадіють. Сподівалася, що разом зустрінемо свято, що я залишусь на тиждень — допоможу по господарству, приберу, приготую. Адже я ж мати, і все готова зробити для свого дитини.
Але те, як мене зустрів Тарас, я не забуду ніколи. Він відчинив двері й одразу сказав: «Мамо, ну хоча б подзвонила… У нас нема місця. Незабаром приїде Наталія Степанівна — це мама Оленки. Ми заздалегідь домовилися, що вона нам допоможе. Вибач, але ти не можеш залишитися». Навіть не запросив увійти, стояв на порозі, ніби перед ним зовсім не рідна людина, а якась знайома, що невчасно нагрянула.
Я все ж таки зайшла, посиділа трохи на кухні, випили чаю. Тарас удавав, що все гаразд, питав, як у мене справи. Але кожні п’ять хвилин дивився на годинник. Я все зрозуміла. Він мене не чекав. Не хотів. Навіть не намагався сховати досаду.
Потім допоміг донести торби до зупинки і посадив на останній автобус. На Різдво. На свято, яке завжди було сімейним. Тієї ночі я плакала, як не плакала навіть тоді, коли провожала чоловіка в останню путь. Бо відчувала — мене викреслили з життя. Мати більше не потрібна. Допомога не потрібна. Я — зайва.
Минув тиждень. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. Жодних вибачень. Начебто нічого не сталось. Начебто я й не приїжджала. Начебто я — ніхто. Хоча все своє життя я віддала синові. Працювала на двох роботах, щоб він міг вчитися, жила скромно, щоб у нього було краще. І тепер я не варта навіть простого людського «дякую» чи можливості залишитися на свято.
Не знаю, чим заслужила таке. Невже зараз материнська любов більше нічого не варта? Невже мати, яка віддала все заради дитини, мусить повертатися додому сама, з важким серцем і почуттям непотрібності?…
