«Щось гризе мені душу» — моє рішення щодо дідуся розриває мені серце
У невеличкому містечку під Києвом, де старі липи рятують від спеки, моє життя в 38 років опинилося на межі. Мене звати Оксана, і я прийняла вибір, який рятує нашу родину, але вбиває мене зсередини. Мама плаче, а я, незважаючи на біль, розумію — мушу стояти на своєму. Відправити дідуся до приватного будинку для літніх — не зрада, а єдиний вихід, але чому мені так важко?
На межі
Мій дідусь, Василь Іванович — людина, яку я боготворила з дитинства. Його історії про війну, добрі очі, теплі руки — все це було моїм світом. Йому 87, і останні роки він зник на очах. Хвороба Альцгеймера забрала його спогади, свідомість, самостійність. Він не впізнає мене, плутає день з ночею, іноди йде з дому та губиться. Мама, Ганна Михайлівна, у свої 62 намагається доглядати за ним, але це вбиває її.
Ми живемо втрьох у нашій старій хрущовці: я, мама та дідусь. Мій чоловік, Андрій, і двоє дітей, Софійка та Данило, змушені жити в орендованій квартирі — у нас стало неможливо. Дідусь вимагає уваги: може залишити газ увімкненим, розлити чай, кричати серед ночі. Мама не спить, її здоров’я погіршується, а я розриваюся між роботою, дітьми та допомогою їм. Ми на межі — і тілом, і душею.
Безвихідь
Я довго заперечувала, але місяць тому зрозуміла: дідусю потрібно постійне лікування. Знайшла гарний пансіонат за містом — чистий, з турботливими медсестрами, де за ним стежитимуть цілодобово. Вирішила платити сама, щоб не навантажувати маму. Це дорого — 25 тисяч гривень на місяць, але я готова працювати вдвічі більше, аби він був у безпеці, а мама — спокійна.
Коли я сказала мамі, вона розридалася. «Оксанко, як ти могла? Це ж твій рідний дідусь, а ти його, як непотріб, віддаєш!» Її слова палили, ніж сіль на рану. Вона дивиться на мене з докором, очі завжди мокрі. Я пояснювала — це не відмова, а турбота. Але вона не чує. Для неї пансіонат — зрада. Вона впевнена, що я шукаю простого шляху, хоча цей шлях — ніби ніж у серце.
Провина, що душить
Кожної ночі я лежу без сну, і щось гризе мене зсередини. Бачу дідуся, який гладив мене по голові, коли я була маленькою. Чую його сміх, його казки. А тепер він дивиться на мене порожнім поглядом і питає: «А ти хто?» Я ваюся — чому не можу впоратися, чому не можу дати йому дім, як він колись дав мені. Але ж вдома йому небезпечно! Вчора він ледь не спричинив пожежу, забувши вимкнути плиту. Ми не можемо жити у вічному страху.
Андрій мене підтримує, але інколи й він запитує: «Певна, що це правильно? Це ж твій дідусь». Його сумніви лише додають жару. Діти ще малі, але відчувають напругу. Софійка недавно прошепотіла: «Мамо, а дідуся не відвезуть, так?» Я пригорнула її, але що відповісти? Як пояснити, що це — не байдужість, а кохання?
Правда, яка палить
Мама майже зі мною не розмовляє. Вона доглядає за дідусем із скаженим фанатизмом, ніби хоче довести мою помилку. Але я бачу — вона виснажена: спина зігнулася, руки тремтять, плаче, коли думає, що я не бачу. Я намагалася говорити знову, але вона перервала: «Ти хочеш позбутися батька, щоб жити для себе». Неправда! Але її слова, як отрута, роз’їдають мені душу.
Я знаю — пансіонат найкращий вихід. Там дідусю буде краще: лікування, догляд, спілкування. Але коли уявляю, як він там, у чужій кімнаті, без маминого голосу, без мене — мені неможливо дихати. Невже я зраджую йому? Невже я слаба? Чи роблю те єдине, що можу, щоб врятувати нас усіх?
Мій вибір
Це — мій крик про право на болючий вибір. Мене гризе провина, але я не відступлю. Підпишу договір, відвезу дідуся, навіть якщо мама візьме мене в ненависть. Роблю це не для себе — для нього, для неї, для дітей. Хай це рішення розриває серце, але я вірю — воно правильне. У 38 років я хочу, щоб моя родина жила, а не виживала. Хай мама плаче, хай я плачу — але я несу цей хрест заради кохання.
Не знаю, чи пробачить мене мама, чи зрозуміє дідусь. Але я не можу більше дивитися, як ми всі тонемо. Василь Іванович гідний спокою, мама — відпочинку, а я — права бути почутою. Цей крок — мій бій за майбутнє. І я не здамся. Навіть якщо воно розіб’є мені серце.
